циган Рама з картиною була самотнім вікном у паралельний світ, у ній, хлопець схилився в благоговінні, і у вдячності приймав присягу на колінах, стаючи на дорогу шляхетного лицаря. Простір навколо виявляв привітність: вкладена на підлозі плитка відбивала тепле освітлення люстри. Це місце, зазвичай людне, зараз лінувалося, поки декілька відвідувачів сонно розглядати незліченні картини. Дівчина, з рудуватим довгим волоссям, зачаровано оглядала картину, доки поряд з нею стояв висковий хлопець. А тоді звернулася: —хіба це не ми? Дивись які вони.. Благочестиві? —радше, врівноваженні та смирні.

Весна приходить до міста, мов тінь незрячого бога, по зламаних вулицях, між бетонних могил. Вулиці дихають втомою, спаленим димом. Скільки ночей обвалилося в сіре мовчання, скільки тривог розчинилося в шепоті ран. Світло блукає у калюжах розбитих ліхтарів, губиться в шелесті тіней, у подиху стін. Тиша повільно стискає розпечене серце, вітер у скронях вишепоче імена тих, хто зник. Та скрізь завісу розправлених вулиць, весна проросте, наче вигнаний голос живих.

Харків прокинувся рано, мов хлопець, що звик засинати під шум комендантської ночі. Він витирає пил з під’їздів, дихає паром кави. Тягне маршрути до центру, де вуличні пси, охороняють бетон. Вулиці носять імена, ті хто пішли, залишили тут свої голоси. Вони звучать у метро, де жінки у беретах, читають Семенка. Весна тут завжди приходить запізно, так ніби боїться. Але все одно вкриває клумби барвами, розмальовує тротуари світлом. І навіть обгорілий фасад будівлі, виглядає майже живим. І нехай вітер приносить не вибухи, а відлигу. Харків живе із серцями, що б’ються. Любить, навіть коли любов

При заході сонця слухала Луцьк, впізнавала себе у кроках перехожих, що повертаються додому з роботи: часто порожні, вичавлені, з посткофеїновим синдромом у погляді