Я чув мовчання древніх королів — приносив вітер. І я волів шукати кольорів in stahlgewittern*. Спочатку все було якесь брудне, брунатне, сіре. І цю межу не кожен перетне без втрати віри. Зелений був. Приглушений такий, ховався наче. Там мені снились пращури й батьки і «плине кача». Був чорний далі, я його носив перед собою, коли на сотні тисяч житмасив ревів від бою. Та якось раз мені ота гроза влетіла в око. І вмить — ультрамарин і бірюза, краплак і мокко, церулеум, рубін і кіновар, і темна умбра. А потім — наче хтось розбив ліхтар і смикнув тумблер. І я тепер лишаюсь вічно жить із