Я чув мовчання древніх королів —
приносив вітер.
І я волів шукати кольорів
in stahlgewittern*.
Спочатку все було якесь брудне,
брунатне, сіре.
І цю межу не кожен перетне
без втрати віри.
Зелений був. Приглушений такий,
ховався наче.
Там мені снились пращури й батьки
і «плине кача».
Був чорний далі, я його носив
перед собою,
коли на сотні тисяч житмасив
ревів від бою.
Та якось раз мені ота гроза
влетіла в око.
І вмить — ультрамарин і бірюза,
краплак і мокко,
церулеум, рубін і кіновар,
і темна умбра.
А потім — наче хтось розбив ліхтар
і смикнув тумблер.
І я тепер лишаюсь вічно жить
із королями,
та не забуду ту єдину мить
із кольорами.
*нім. — в сталевих грозах
