Розбите скло вже не склеїти більше. Розбиту любов уже не вернути назад. Ти не просто пішла – ти зрадила з іншим! Тут слів вже не має – один лише мат! Слова усі твої порожні! Не більше. Котрим я не вірю бо в них правди нема! Ще й кажеш тепер, що випадково так вийшло! Й питаєш чому між нами стіна! Гуляти не треба було на право й на ліво, Розводити шмарклі як лиш щось не так! Водити за ніс й брехати так нагло І сміятись під ніс собі, що я дурак. Як бачиш я виріс і зрозумів все: Дешеві обмани, холодні слова. Спочатку ніяк прийняти не міг це. А потім прийшла й розуміння пора. Був час – довіряв! А

Я пишу тобі, Алісо, бо я усвідомив все: Колись я думав ти хвиля, яка мене понесе, Я давав тобі якості, сюжети та імена, І без зупину думав—хто ця жінка. хто ж вона? І знаєш, раптово, мені сниться сон: Ти стоїш на березі озера, довкола блакитний фон, Ти переш своє сарі й бурмотиш щось під ніс, Я стояв і дивився на тебе, неначебто вріс. Зі всіх сил вслухався, що ти казала собі, А ти нашіптувала мантри й пускала їх по воді, В них звучала любов і моє коротке ім'я-- Хто ж тоді я? Хто тоді я? Потім картина змінилася— давній квартал, Десь жінки готують коржі, пахне сандал, Ми два чоловіка у