Я ховаюся в темряву ночі, ніби для того, щоб відшукати там відповіді. Немає відповідей, але немає і часу, хочу плекати ілюзію. Я вже не знаю чи хочу шукати, але коло все одно не зупиниться. Вже знайшов, чого не хотів, знайду тільки те, чого боюся. Невже справді невпинний той страх? Чи то очікування тривожно стукоче годинником, вказує, що ховатись не довго. Не мені обирати. Не хочу дивитись туди,

Чому мовчу, таюсь перед собою? Чого слова – одвічне каяття? Чого лиш сором у віршах зі мною? Ніхто не подарує забуття. Даремно все, полегшення не буде, Даремна розповідь, що не веде вперед, Даремний шлях спрямований в нікуди Коли знайду лиш те, що вже старе. Та знову все лиш плетиво ілюзій, Та знов обман полегшують слова Омана, що вірші, то вірні друзі, Що ті слова, то відповідь нова.

І день як день І літо ніби літо Та тільки де? Дощами серце вмите Чи то сльозами. Втрачене ніде Піде за обрій, Осінь і зима Не бачить око Не бринить струна. А день як день. То літо? Чи нема?

Знову ховатися. Відчувати себе звіром, загнаним тим, від кого чекав допомоги. Невже справді довірюся? Втікати більш звично. Так можливо чесніше. Нас двоє, тільки я і мій переслідувач. Здається, наче вже чую кроки за спиною. Не важливо хто він насправді, зустріч із ним фатальна. Чи все ж неминуча? Поки ще гра триває. Хай так буде якомога довше. Якби ж не діймала втома. Втікати більше без сенсу і