Ілля мав відчути недобре ще тоді, коли Вадим з усміхом підставив йому підніжку: "Та пожартував я". Або, коли в авто нав'язали місце посередині між Сергієм та Арсеном. Та й Гліб, їх двадцятирічний ватажок, був того дня занадто зосередженим. І все ж не зважив. Дістав навушники. Попереду чекали шашлики з друзями. За вікном промайнув білборд — біла Z на сірому тлі — «Zа порядок». Виїхали з містечка. Дорога, поле, і рівномірне гуркотіння мотору., як раптом Арсен висмикнув його навушник так, що мало не пошкодив дріт, а іншою рукою вихопив телефон. — Блін, що за дурня? — Ілля

Щілина в гнилій дошці пропускала вузький клинок світла, що падав на закривавлене обличчя 26-річного Андрія, українського бійця, в тілі якого було більше десяти куль. Його серце вперто билося їм наперекір — молитвами тих, хто чекав. Він сам заповз у цей сарай, з думкою, що помре, ще до завершення бою. Та не судилося. Знайшли його не свої. І не вбили. —Пусть падихаєт, как сабака. Солома давно злиплася з кров'ю і пекла спину, наче хтось підклав вугілля під лопатки. Тіло вкоротилося до грудної клітки — усе нижче просто не існувало. Спершу він думав: не витримаю. Потім: що далі? Тепер уже не

СЛУХАТИ В АУДІОФОРМАТІ Присвята юним героям України Микиті Ханганову та Тигра Оганесяну Іванна часто пригадувала, як Денис ще був малим. Ударився, розплакався — а вона садовила його собі на коліна, пригортала і шепотіла: — Ти ось тут, а біль — оооон там. Віддамо його вітрам! — показувала кудись за обрій. — Хай летить геть, геть від мого хлопчика! Сама кумедно кривилася і тупотіла ногами. Хлопчик сміявся, забувши причину сліз. — Наступного разу, як упадеш, не плач, — цілувала в маківку. — Рахуй до п’ятдесяти. Біль угледить, що ти хоробрий, і відступить. Слабшатиме, слабшатиме — й зникне.

Троє хлопчаків різного віку виглядали у вікно. Крізь масивні візерунчаті ґрати вони спостерігали за метушнею на подвір'ї — вихованців їх невеличкого сільського інтернату садовили в автобуси. Дві жінки, з надто яскраво нафарбованими губами, час від часу хапали когось з них, щось кажучи. Ніщо в їхніх рухах не видавало ні турботи, ні піклування. Поряд ліниво походжали чоловіки у воєнній формі, деякі зі зброєю. — Чого вони такі грубі? — Антон, наймолодший, з дитячою непосидючістю переминався з ноги на ногу, тримаючись за підвіконня. Йому було шість. Повненький, з круглим обличчям та

- Здавайся! Здавайся! Досить! Понівечиш себе! - кричали друзі. Хлопчик на боксерському ринзі, з обличчям розбитим в кров, таки відновив рівновагу. - То він хоче позбавити себе цих гігантських зубів! Уявляю собі — беззубий кролик! Те ще опудало! - реготалися в кілька голосів недруги, намагаючись укласти його в психологічний ноккаут. Але Фаррух не зважав ні на кого. Зараз для нього існував лише суперник, який, здавалося, народився в боксерських рукавичках. Юнак зробив звичний рух губами, намагаючись приховати від чужих очей неправильний від народження прикус, і не зводячи пильного погляду з

Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю упала й зламала крило, Так болю багато тепер в Україні, Її не помітить, напевне, ніхто. І злякана пташка у небо дивилась, Б'ючи по землі уцілілим крилом, Втомившись, заплющила очі, та й сіла, Аж раптом її огорнуло тепло. То йшов місциною тією страшною Солдат молоденький, із лав ЗСУ, І вгледів синичку, і взяв у долоні, Й надія з'явилася в пташини — не вмру. День воїнів кожен — змагання зі смертю, Та крихітку всі берегли, як могли, При першій нагоді у місце, де тихо Її волонтерам вони віддали. Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю

Мені наснилося кохання, Мені наснилася любов, Що Землю охопили зрання, Як вірус кожному у кров. І полетіла враз геть зброя, — За біль чужий усім болить! І зло ніде не має сили, Завершилися війни вмить. Я вірю — світ Добра існує. Інакше звідки та журба? І так за ним душа сумує, Немов самотня сирота... © Юлія Дмитренко -Деспоташвілі 23.11.22

У кожній літері код мудрості віків, Не просто "гарна", "мелодійна", а й могутня! Ти — найкоштовніше із спадку прабатьків, Осяяне тобою і минуле, і майбутнє. Моя ти рідна мова, світанкова, Тебе не втратили — це перемоги знак! І повертаються назад до твого слова Щоб бути вільними, то най же буде так! © Юлія Дмитренко -Деспоташвілі 9.11.2022

– Гроші мені потрібні, аби заплатити за фургон. Продовжити оренду. Через кілька місяців я вирівняю рахунки та поверну тобі. Просто довелося за квартиру заплатити за півроку вперед, а я не розраховував на це. Ну, правда, знаю, це для тебе не проблема. Заради того доброго, що було між нами. Адже було. Артем підморгнув дівчині поруч, але та явно не поділяла його настрою. - А я гадала, ти покликав мене вибачитись. - Вибачитись? За що? - За що? Ну, знаєш! Більше не відповім на жоден твій дзвінок. Взагалі номер зміню! - Чого ти? Можеш до ладу пояснити? - Ти... У мене просто немає слів. Ми з тобою