Весна приходить до міста, мов тінь незрячого бога, по зламаних вулицях, між бетонних могил. Вулиці дихають втомою, спаленим димом. Скільки ночей обвалилося в сіре мовчання, скільки тривог розчинилося в шепоті ран. Світло блукає у калюжах розбитих ліхтарів, губиться в шелесті тіней, у подиху стін. Тиша повільно стискає розпечене серце, вітер у скронях вишепоче імена тих, хто зник. Та скрізь завісу розправлених вулиць, весна проросте, наче вигнаний голос живих.

Харків прокинувся рано, мов хлопець, що звик засинати під шум комендантської ночі. Він витирає пил з під’їздів, дихає паром кави. Тягне маршрути до центру, де вуличні пси, охороняють бетон. Вулиці носять імена, ті хто пішли, залишили тут свої голоси. Вони звучать у метро, де жінки у беретах, читають Семенка. Весна тут завжди приходить запізно, так ніби боїться. Але все одно вкриває клумби барвами, розмальовує тротуари світлом. І навіть обгорілий фасад будівлі, виглядає майже живим. І нехай вітер приносить не вибухи, а відлигу. Харків живе із серцями, що б’ються. Любить, навіть коли любов

Чи є Ти, Боже В моєму світі? Чи можу покликати Тебе? Чи справді не спиш Ти в своєму граніті Небесних дверей? Що робиш Ти, коли Україна вмирає Горить-палає вогнем? Чому не поможеш Адамовим дітям У світі нещастя й проблем? Але ж помагаєш: багато добра Люди тут відчувають Любов, що охоплює твоє життя Якщо справді цього забажаєш. Любов безумовна, до всього живого Багато див у кожній секунді Цього життя загадкового. Мені чомусь так важко розпізнати Коли це - Ти, А коли просто співпадіння. Твої діяння мені ніколи не збагнути Як і дивні сновидіння. Я загорну свої сумніви в мішок Кину далеко від себе

- Зачем шапочка? Не нужно, - Ангелина сняла шапочку, поцеловала малыша в самое темечко, погладила, - Смотри, белочка. Видишь? - Где? - спросил мальчик, - Где, мам, где? Ангелина указала малышу на сосну рядом, по которой то резко поднимаясь, то застывая двигалась рыжая бестия. - Я не вижу. - Вон, замерла, - Ангелина слегка повернула подбородок ребенка и снова поцеловала в темечко, - Видишь? - Да, такая рыженькая. А как быстро она ползает! На щеку Ангелины упало несколько капель. Она подняла глаза к небу. - Дождь. Пикнуло, конец файла. Гунар пролистал подборку в папке "Ангелина",

Хочу заплющити очі і відчути, ніби нічого не сталося. Ніби я не блукаю руїнами, а насолоджуюсь прогулянкою. Ніби я й не вмирала ніколи. Але відчуття таке, ніби ніколи й не жила насправді. Я не встигла прожити своє життя. Своє, не те, яке мені хотіли нав'язати. Мене вбили заради забави. Просто розважались. Їм було чхати, що я хотіла, що мені було страшно, що я плакала. Їм це подобалось. Вони – безжальні тварюки, що ненавидять все живе. Ці окупанти відібрали спочатку моє нормальне життя, потім моє виживання у їх лапах, тепер і життя мого міста. Мого любого міста більше немає. Вони стерли

Синички Роман Магрук Надя достала из кошелька розовую купюру и протянула её через плечо впереди сидящего мужчины: - Передайте, пожалуйста. Маршрутка была забита до отказа и Наде пришлось изловчиться, чтобы, держась рукой с кошельком за штангу поручня, встать и на вторую ногу. Кто-то больно ткнул локтем в спину. - На остановке! - окрикнули водителя впереди. Маршрутка сбавила ход и, с прерывающимся свистящим звуком, остановилась. - Сдачу с двухсот передайте, пожалуйста, - стараясь погромче сказала Надя. «С двухсот сдачу» - повторили несколько удаляющихся голосов впереди. «Передал уже…передал» -

Ерза прокинулась посеред глухої ночі. Як сполохана сиза пташка, вона відкинула ковдру, розкинувши білі крила-рукави своєї нічної сорочки. Темрява у її кімнаті клубочилась, наче кішка в ногах господаря. Густі хмари затягнули небо, не залишивши навіть і натяку на світло. Та погляд жінки був прикутий лише до одного: на полиці, по-під стіною, стояв ряд пустих, маленьких пляшечок, а в одній із них раптом запульсував яскравий, жовтий вогник. Вона втупилась в нього очима і відчула, як мороз пройшовся по шкірі. Вони тут! - вигукнула вона і босоніж зіскочила з ліжка на підлогу. Жінка кинулась до

Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю упала й зламала крило, Так болю багато тепер в Україні, Її не помітить, напевне, ніхто. І злякана пташка у небо дивилась, Б'ючи по землі уцілілим крилом, Втомившись, заплющила очі, та й сіла, Аж раптом її огорнуло тепло. То йшов місциною тією страшною Солдат молоденький, із лав ЗСУ, І вгледів синичку, і взяв у долоні, Й надія з'явилася в пташини — не вмру. День воїнів кожен — змагання зі смертю, Та крихітку всі берегли, як могли, При першій нагоді у місце, де тихо Її волонтерам вони віддали. Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю

ЖИВЕ УКРАЇНА ?? Була Україна... була, є і буде! Чи були такі бої? Та не усюди... П'ятисотий день пішов вже поспіль, Але ні ми, не вони на сказали "Досить!" Три дні спочатку нам давали, Що поразка наша неминуча! Але ми дали себе знати, Що за неньку нашу ми поплатим! Багато різних перешкод було. Та що було, вони і є! Але ми тут! Ми досі вільні! Можем зробить що-небудь, Чи поїхать, там, кудись... Почалось життя болюче: Ракети, бомби, міномети! То за горою чути щось... То не грім! То люди кличуть допомогу! Але почувши всі страждання, Незламний дух не проходить повз! Єдність, вона є

Життя - воно таке... Було життя собі таке, усі жили та розважались. Та й ми від них не відмовлялись, все намагалися втекти. Втікали від реалій, від справжніх руйнувань. Та ця війна нас доженула, не вийшло врятуватись нам. Ці кляті люди завжди все руйнували нам життя. Ми намагалися радіти, та щастя не раділо нам. Так само, ми втекли у світ, та він закинув нас. Спочатку вирішив урятувать, а потім і пішов від нас. "Ніхто не допоможе нам, а ми все самі урятуєм!". Так легко це все говорить, коли самі вмираєм. Та ми існуєм досі, хоч досі й просимо на допомогу. Ми захищаємо нашу країну, та

Свині спокійно собі їли, після чого господарі їх ще й напоїли Щур у цей час, шукав собі їжі та затишної хижі Як тут, побачив він, що свиней люди годують, поять та в теплому хліві тримають, куди час від часу соломи підкидають Хвостатий вже не перший рік на світі живе, от і знав, що їх у незабаром жде Прибіг до свиней, і каже: "Свині, хвіртка відкрита, так чому ж ви тут сидите?" Свині йому у відповідь і кажуть: "А нащо ж нам тікати? Господарі за нами доглядають та дають нам усе що потрібно для того, щоб назвати це місце раєм" Щур подумав і сказав: "А нащо ж для них вам

Запис в щоденнику від 7 липня 2022 року Увага! Присутня ненормативна лексика! Намет, до якого мене поселили був наметом для контрактників та мобілізованих. Іншими словами, тут мешкали дорослі мужики, середній вік яких становив 40+ З двадцяти мешканців намету, на момент мого прибуття було всього четверо: дядько Андрій - невисокий чолов’яга років 50 з сивою бородою та добрими очами. Він, як і решта мужиків, в перший день війни зібрав речі і пішов до військомату. Я не пам’ятаю жодного дня, щоб він почував себе добре - проте він не жалівся і тримався гідно. Петро - також дорослий мужчина, на вік