в ці дні бабака спекотні, як пекло вологі, як губи нескінченні, наче ріка що вийшла з берегів чи пустилася берега чую, як торохкотять кулемети чую виходи, влучення й збиття чую, як поранене місто скориставшись вдалим моментом скинувши кайданки сум’яття промиває на тілі своєму абсцеси абсентом в ці дні, коли жахи лелеки марабу — це й твої жахи в ці дні, коли скрегіт металу об метал — це й твоїх зубів скрегіт найчіткіше відчуваю, що живу попри сни уві сні й наяву попри сонця беззвучний регіт в ці дні бабака липкі, наче паща мухоловки венериної брудні, наче спогади землі обпаленої прагнув

Це сталося в ті далекі часи, коли земля ще пам'ятала дихання льодовиків, коли дуби виростали до небес, а між їхніми коріннями ховалися стежки в інші світи. Тоді боги не цурались землі, а їхні коні залишали на траві срібні сліди, які люди називали росою. Серед небесних вершників найпрекраснішим був Білий Шепіт – кінь самого Дажбога, що возив сонячного бога від світанку до заходу. Копита того коня були викувані з першого зимового інею, що кристалізувався на зорях Великої Ведмедиці. Коли Білий Шепіт ступав небесними шляхами, за ним линув холодок вічності, а грива його сяяла, наче перша

Микола не спав тієї ночі. Сидів на порозі казарми на Зміїному, дивився на зоряне небо і курив сигарету. Море шуміло неспокійно, наче щось відчувало. Хвилі бились об скелі з якоюсь особливою настирливістю, а вітер свистів так, ніби намагався щось сказати. І Микола, прикордонник зі стажем, теж відчував – щось насувається. Не добре щось. Микола пам'ятав усі історії про цей острів. Ще дідусь його розповідав, а той чув від свого діда - як греки називали це місце Левкосом, Білим островом. Казали що тут стояв храм Ахілла, того самого напівбога, що брав Трою. Як його мати, морська богиня Фетіда,

Ілля мав відчути недобре ще тоді, коли Вадим з усміхом підставив йому підніжку: "Та пожартував я". Або, коли в авто нав'язали місце посередині між Сергієм та Арсеном. Та й Гліб, їх двадцятирічний ватажок, був того дня занадто зосередженим. І все ж не зважив. Дістав навушники. Попереду чекали шашлики з друзями. За вікном промайнув білборд — біла Z на сірому тлі — «Zа порядок». Виїхали з містечка. Дорога, поле, і рівномірне гуркотіння мотору., як раптом Арсен висмикнув його навушник так, що мало не пошкодив дріт, а іншою рукою вихопив телефон. — Блін, що за дурня? — Ілля

чинив так, як вчили: друзів подалі, ворогів якнайближче, тричі торкнутися клямки дверної, злочинцям медалі, героям — ватерлінії рівень і нижче і поки по небу хрущем повз шахед я не зчувся, як помер під джой дівіжн, розпаявся і воскрес під портісхед і поки не стало відомо про це з перших шпальт, я став райдугою в калюжі бензину, я став маком і мокрий пробив асфальт чинив так, як було написано в книгах: зношений компас моральний полагодив, принципи сталими стали, сталевими, чорними, тихими і поки стіни сірі, бетонні зводились навколо мене, стискали груди в замок, я заснув і коли відкрив очі,

сансари колесо деформувалося від часу й тертя волоцюги дгарми змінили на піксель джинси подерті колись я ненавидів фейсбук через дописи про фальшиве життя тепер я боюся фейсбук через дописи про реальні смерті змішалися в спеці світанки, зеніти, брехня диких псів і виписав бог на відправку повістку вульгарним верлібром колись я боявся, що буду живим у свої двадцять сім тепер я молюсь лиш про те, щоби рідних не вбило калібром прорахував все до деталей, до кожної пилинки в куряві доріг відокремив бруд від золота, іржу від борошна, баги від фічей але коли переглядав фотознімки за сімнадцятий рік

Війна: життя до і після….. Як часто ми кудись поспішаємо, намагаємось все встигнути, сваримося через всяку дурню на роботі та в побуті та не думаємо про завтра… Завтра, яке може змінити твоє життя назавжди…. І головне, добре, коли в тебе настає це ЗАВТРА…. Я теж так думала, доки не прийшла ця клята дата- 24 лютого 2022 року. Дата, яку Україна запам'ятає назавжди. Дзвінок мами о 6 ранку зі сльозами: «Прокидайся, війна почалася…». І ще не розуміння всього, що відбувається, але страшне розуміння, що вся сім'я під обстрілом: рідний братик з сім'єю в Харкові, я в Київській області

Щілина в гнилій дошці пропускала вузький клинок світла, що падав на закривавлене обличчя 26-річного Андрія, українського бійця, в тілі якого було більше десяти куль. Його серце вперто билося їм наперекір — молитвами тих, хто чекав. Він сам заповз у цей сарай, з думкою, що помре, ще до завершення бою. Та не судилося. Знайшли його не свої. І не вбили. —Пусть падихаєт, как сабака. Солома давно злиплася з кров'ю і пекла спину, наче хтось підклав вугілля під лопатки. Тіло вкоротилося до грудної клітки — усе нижче просто не існувало. Спершу він думав: не витримаю. Потім: що далі? Тепер уже не

СЛУХАТИ В АУДІОФОРМАТІ Присвята юним героям України Микиті Ханганову та Тигра Оганесяну Іванна часто пригадувала, як Денис ще був малим. Ударився, розплакався — а вона садовила його собі на коліна, пригортала і шепотіла: — Ти ось тут, а біль — оооон там. Віддамо його вітрам! — показувала кудись за обрій. — Хай летить геть, геть від мого хлопчика! Сама кумедно кривилася і тупотіла ногами. Хлопчик сміявся, забувши причину сліз. — Наступного разу, як упадеш, не плач, — цілувала в маківку. — Рахуй до п’ятдесяти. Біль угледить, що ти хоробрий, і відступить. Слабшатиме, слабшатиме — й зникне.

Молодшому сержанту Віталію Володимировичу Волчку. *** СОНЕТ *** І До Світлани Н авіщо ти на мене позирала І д ý шу — не забуду! — пронизала?! Не треба! Годі! Нащо завдаєш Такої м ý ки?! Схаменися! Б’єш Мені у серце! А затóго — рвеш! Як можна?! Повернись! Куди пропала?! *** Зізнайся! Ти мене причарувала! Ще й надто! Сон у мéне відібрала! Не пожалієш... Ах! Ти з розуму зведеш! У погребі — голодного! — запреш... Не вирвуся! У пута закуєш! Не вийду... Ні! Якби ж ти випускала... Не прийдеш... Ех! Не вірю! Байдужé Тобі... Нікóли ти не приголубиш! Мене — заприсягну! — колись погубиш! Кохана! Ти

Троє хлопчаків різного віку виглядали у вікно. Крізь масивні візерунчаті ґрати вони спостерігали за метушнею на подвір'ї — вихованців їх невеличкого сільського інтернату садовили в автобуси. Дві жінки, з надто яскраво нафарбованими губами, час від часу хапали когось з них, щось кажучи. Ніщо в їхніх рухах не видавало ні турботи, ні піклування. Поряд ліниво походжали чоловіки у воєнній формі, деякі зі зброєю. — Чого вони такі грубі? — Антон, наймолодший, з дитячою непосидючістю переминався з ноги на ногу, тримаючись за підвіконня. Йому було шість. Повненький, з круглим обличчям та

Весна приходить до міста, мов тінь незрячого бога, по зламаних вулицях, між бетонних могил. Вулиці дихають втомою, спаленим димом. Скільки ночей обвалилося в сіре мовчання, скільки тривог розчинилося в шепоті ран. Світло блукає у калюжах розбитих ліхтарів, губиться в шелесті тіней, у подиху стін. Тиша повільно стискає розпечене серце, вітер у скронях вишепоче імена тих, хто зник. Та скрізь завісу розправлених вулиць, весна проросте, наче вигнаний голос живих.