Щілина в гнилій дошці пропускала вузький клинок світла, що падав на закривавлене обличчя 26-річного Андрія, українського бійця, в тілі якого було більше десяти куль. Його серце вперто билося їм наперекір — молитвами тих, хто чекав. Він сам заповз у цей сарай, з думкою, що помре, ще до завершення бою. Та не судилося. Знайшли його не свої. І не вбили. —Пусть падихаєт, как сабака. Солома давно злиплася з кров'ю і пекла спину, наче хтось підклав вугілля під лопатки. Тіло вкоротилося до грудної клітки — усе нижче просто не існувало. Спершу він думав: не витримаю. Потім: що далі? Тепер уже не

СЛУХАТИ В АУДІОФОРМАТІ Присвята юним героям України Микиті Ханганову та Тигра Оганесяну Іванна часто пригадувала, як Денис ще був малим. Ударився, розплакався — а вона садовила його собі на коліна, пригортала і шепотіла: — Ти ось тут, а біль — оооон там. Віддамо його вітрам! — показувала кудись за обрій. — Хай летить геть, геть від мого хлопчика! Сама кумедно кривилася і тупотіла ногами. Хлопчик сміявся, забувши причину сліз. — Наступного разу, як упадеш, не плач, — цілувала в маківку. — Рахуй до п’ятдесяти. Біль угледить, що ти хоробрий, і відступить. Слабшатиме, слабшатиме — й зникне.

Молодшому сержанту Віталію Володимировичу Волчку. *** СОНЕТ *** І До Світлани Н авіщо ти на мене позирала І д ý шу — не забуду! — пронизала?! Не треба! Годі! Нащо завдаєш Такої м ý ки?! Схаменися! Б’єш Мені у серце! А затóго — рвеш! Як можна?! Повернись! Куди пропала?! *** Зізнайся! Ти мене причарувала! Ще й надто! Сон у мéне відібрала! Не пожалієш... Ах! Ти з розуму зведеш! У погребі — голодного! — запреш... Не вирвуся! У пута закуєш! Не вийду... Ні! Якби ж ти випускала... Не прийдеш... Ех! Не вірю! Байдужé Тобі... Нікóли ти не приголубиш! Мене — заприсягну! — колись погубиш! Кохана! Ти

Троє хлопчаків різного віку виглядали у вікно. Крізь масивні візерунчаті ґрати вони спостерігали за метушнею на подвір'ї — вихованців їх невеличкого сільського інтернату садовили в автобуси. Дві жінки, з надто яскраво нафарбованими губами, час від часу хапали когось з них, щось кажучи. Ніщо в їхніх рухах не видавало ні турботи, ні піклування. Поряд ліниво походжали чоловіки у воєнній формі, деякі зі зброєю. — Чого вони такі грубі? — Антон, наймолодший, з дитячою непосидючістю переминався з ноги на ногу, тримаючись за підвіконня. Йому було шість. Повненький, з круглим обличчям та

Весна приходить до міста, мов тінь незрячого бога, по зламаних вулицях, між бетонних могил. Вулиці дихають втомою, спаленим димом. Скільки ночей обвалилося в сіре мовчання, скільки тривог розчинилося в шепоті ран. Світло блукає у калюжах розбитих ліхтарів, губиться в шелесті тіней, у подиху стін. Тиша повільно стискає розпечене серце, вітер у скронях вишепоче імена тих, хто зник. Та скрізь завісу розправлених вулиць, весна проросте, наче вигнаний голос живих.

Харків прокинувся рано, мов хлопець, що звик засинати під шум комендантської ночі. Він витирає пил з під’їздів, дихає паром кави. Тягне маршрути до центру, де вуличні пси, охороняють бетон. Вулиці носять імена, ті хто пішли, залишили тут свої голоси. Вони звучать у метро, де жінки у беретах, читають Семенка. Весна тут завжди приходить запізно, так ніби боїться. Але все одно вкриває клумби барвами, розмальовує тротуари світлом. І навіть обгорілий фасад будівлі, виглядає майже живим. І нехай вітер приносить не вибухи, а відлигу. Харків живе із серцями, що б’ються. Любить, навіть коли любов

Чи є Ти, Боже В моєму світі? Чи можу покликати Тебе? Чи справді не спиш Ти в своєму граніті Небесних дверей? Що робиш Ти, коли Україна вмирає Горить-палає вогнем? Чому не поможеш Адамовим дітям У світі нещастя й проблем? Але ж помагаєш: багато добра Люди тут відчувають Любов, що охоплює твоє життя Якщо справді цього забажаєш. Любов безумовна, до всього живого Багато див у кожній секунді Цього життя загадкового. Мені чомусь так важко розпізнати Коли це - Ти, А коли просто співпадіння. Твої діяння мені ніколи не збагнути Як і дивні сновидіння. Я загорну свої сумніви в мішок Кину далеко від себе

- Зачем шапочка? Не нужно, - Ангелина сняла шапочку, поцеловала малыша в самое темечко, погладила, - Смотри, белочка. Видишь? - Где? - спросил мальчик, - Где, мам, где? Ангелина указала малышу на сосну рядом, по которой то резко поднимаясь, то застывая двигалась рыжая бестия. - Я не вижу. - Вон, замерла, - Ангелина слегка повернула подбородок ребенка и снова поцеловала в темечко, - Видишь? - Да, такая рыженькая. А как быстро она ползает! На щеку Ангелины упало несколько капель. Она подняла глаза к небу. - Дождь. Пикнуло, конец файла. Гунар пролистал подборку в папке "Ангелина",

Хочу заплющити очі і відчути, ніби нічого не сталося. Ніби я не блукаю руїнами, а насолоджуюсь прогулянкою. Ніби я й не вмирала ніколи. Але відчуття таке, ніби ніколи й не жила насправді. Я не встигла прожити своє життя. Своє, не те, яке мені хотіли нав'язати. Мене вбили заради забави. Просто розважались. Їм було чхати, що я хотіла, що мені було страшно, що я плакала. Їм це подобалось. Вони – безжальні тварюки, що ненавидять все живе. Ці окупанти відібрали спочатку моє нормальне життя, потім моє виживання у їх лапах, тепер і життя мого міста. Мого любого міста більше немає. Вони стерли

Синички Роман Магрук Надя достала из кошелька розовую купюру и протянула её через плечо впереди сидящего мужчины: - Передайте, пожалуйста. Маршрутка была забита до отказа и Наде пришлось изловчиться, чтобы, держась рукой с кошельком за штангу поручня, встать и на вторую ногу. Кто-то больно ткнул локтем в спину. - На остановке! - окрикнули водителя впереди. Маршрутка сбавила ход и, с прерывающимся свистящим звуком, остановилась. - Сдачу с двухсот передайте, пожалуйста, - стараясь погромче сказала Надя. «С двухсот сдачу» - повторили несколько удаляющихся голосов впереди. «Передал уже…передал» -

Ерза прокинулась посеред глухої ночі. Як сполохана сиза пташка, вона відкинула ковдру, розкинувши білі крила-рукави своєї нічної сорочки. Темрява у її кімнаті клубочилась, наче кішка в ногах господаря. Густі хмари затягнули небо, не залишивши навіть і натяку на світло. Та погляд жінки був прикутий лише до одного: на полиці, по-під стіною, стояв ряд пустих, маленьких пляшечок, а в одній із них раптом запульсував яскравий, жовтий вогник. Вона втупилась в нього очима і відчула, як мороз пройшовся по шкірі. Вони тут! - вигукнула вона і босоніж зіскочила з ліжка на підлогу. Жінка кинулась до

Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю упала й зламала крило, Так болю багато тепер в Україні, Її не помітить, напевне, ніхто. І злякана пташка у небо дивилась, Б'ючи по землі уцілілим крилом, Втомившись, заплющила очі, та й сіла, Аж раптом її огорнуло тепло. То йшов місциною тією страшною Солдат молоденький, із лав ЗСУ, І вгледів синичку, і взяв у долоні, Й надія з'явилася в пташини — не вмру. День воїнів кожен — змагання зі смертю, Та крихітку всі берегли, як могли, При першій нагоді у місце, де тихо Її волонтерам вони віддали. Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю