Агонією у вогні вагіни охопленим бувать не кожен гідний : щоб дихання аж перлом перло дикому - відкриє мушлю мужньо-неабикому . Червонокнигі б раконьєри-автори автограф на Чорнобиля реакторі кривавим слідом здобичі розписують . А стільки всього там могло б рости собі ! Підвищила планета градус спекою : масонів звиклих гратись з небезпекою на одного одне нервово тіпає - повітря скоро буде лиш готівкою . Комп'ютери людські вже косять віруси повісилась давно зріклася віра вся на гомочастоті сердечні імпульси - розслабся і по-іншому не рипайся . Оазово-живі фантоми маряться з піску повітрям

Молитву від серця Бог чує - не квапся ночами лягти . Руками роками дрочу я а перед очима лиш ти . Твій образ молитву " Наш Отче " мені заміняє й псалтир у інше повірить не хочу : який біса мать Дух Святий ? Дрочу наче проклятий небом як проклятий грім мене вбий : відбий мені руки Венеро своє щось зі мною роби !! Раби багатіють думками що шлях на свободу - це міф і радо брудними руками неволі стругають синів . Дрочу - аж кулак посинішав та порох у порах ще є : людина за себе сильніша як впала і знову встає . У кішки життів кажуть дев'ять . Для мене таке - не межа : нехай собі

Твоя любов запекла, як корида: Червоне шмаття і бурхлива кров. Благала німо, мов каріатида, Щоб ти мене в бою не проколов . Аби не ранив в поєдинку з тінню – Непримиренним ворогом своїм – Мою любов, моє терпіння, Мою бездонну глибочінь. Не проливай моїх дощів! Ні краплі Не дам для зрошення твоїх гординь Я через тебе – пташка в клітці затхлій: Боюся волі і боюсь тепер прозрінь.

Кохання згоріло . Ніхто не шукатиме винних . Загальне ніяк не дорівнювало з половинок . А віра й надія живі надія і віра не щезли : л юбов поділили на дві - дві нові величезні

СпАсИбО... ? ❤ ? Спасибо любимый, за то что ты мой... За то что ты мной дорожиш... За то что могу я смотреть на тебя... Когда на коленях лежиш... За то что поможеш, поддержиш всегда... Спасибо тебе мой Родной... Спасибо за то что ты терпиш меня... За то что ти рядом со мной... Спасибо... Я тихо на ушко скажу... Вам, Мама, за сына такого... Люблю его очень и им дорожу... Не надо мне больше другого...

Склеєні один за одним зошита листи, Списані в нічній погоні за спокоєм і тишею, Ніби мали б показати всі останнії слова, Будять віру, що здавалось, майже нежива. Дзвінке погладжування струн повертає з сну, Кожен вітер хоче вирвать цю хитку стіну. Я ступаю м'яко й тихо, я чужий для всіх. Кожна нова моя казка більше не для них. Серед паперових стін, життя проходить швидше, Я не знаю, хто зуміє, хто на них напише, Новий вірш, чи нову пісню і поставить крапку, А тим більше хто їх змінить на бетонну кладку. А поки, я один, стараюсь наліпити більше, Їх по черзі відриває вітер ще сильніший.