Сполошена власним криком Ерза ніяк не могла вгамувати власне серцебиття. Все навколо здавалось таким нереальним, ніби досі зануреним у страшний сон. Тепер вони снились їй ще частіше ніж зазвичай і це змушувало шукати все нові і нові шляхи, як подолати неминуче… Сонце розсіювалось у густих хмарах і наповнювало кімнату світлом, як білим туманом. Густим, наче молоко. Воно стелилось по-між застиглих у часі книг, що чекали на полицях, поміж пустих і повних скляних баночок із відварами, що стояли на столі, поміж зотлілого вугілля під чорним, обпаленим чаном. Ерза спустила ноги із ліжка і глибоко

Ранкове світло заливало кімнату, пробиваючись крізь вікна її чародійської кухні. Сонце м’яко стелилось на дерев’яний стіл під вікном і гріло пожовклі сторінки книг, у яких ховались таємні заклинання. Сонце нишпорило на полицях, завалених рукописами, кристалами, корінцями, і ледь помітно виблискувало на лезі срібного клеймора, що ховався поміж них. Сонце торкалось усього, своїми тонкими променями: кольорових склянок і пляшок із еліксирами, засушених пучків рослин, що висіли по-під стелею, на тонких мотузках, як гірлянда. Запах м’яти п’янив голову. Повітря було солодким і лоскотало носа пряними