Сейчас мне очень больно на душе, Тяжелый груз висит и тянет шею. Хочу быть маленькой, но взрослая уже, И все перетерплю и в жизни все сумею! Хожу я каждый день по лезвию ножа, Чего от жизни ждать уже не знаю... Не нужно мне ни камня, ни гроша, Ведь не услышу:"- Мама, подростаю!". Я не куплю кроватку с белым бантом... Не положу туда я маленькое чудо. Не будут по квартире летать фанты, Не съест никто конфет большое блюдо. Никто не скажет:"- мама я скучаю!". Я знаю ето никогда не будет! Я ето все терплю и понимаю... И ето постоянно меня губит...

А знаєш, рідний, я не проміняю тепло твоЇх очей на жодну річ. Здається, що я казкою гуляю, яку принесла доля… або ніч… А знаєш, милий, хочу так завждИ: дзвонити будь-коли і обіймати. Якщо тебе нема, то рвусь туди, де можна твОю посмішку впіймати. А чуєш, рідний, серце б’ється гучно, як голос твій приймає кожну мить… в словах немає зайвого, все влучно, мені спокійно… і вже зовсім не болить… А бачиш, милий, дощ іде із неба – це наші спільні щастя сльози… так довго у тобі була потреба, так довго у мені були морози… А знаєш, рідний, я не проміняю тепло твоЇх долонь на жодну річ, бо вже так тонко