Заняття в школі закінчилися згідно з розкладом, і щасливі дівчата випурхнули із дверей навчального закладу на вулицю, де їх зустрічали батьки в гарних, переважно ділових костюмах. Дорогі авто роз'їжджалися, дівчат все меншало. Лише декілька з них йшли додому пішки. — В тебе точно не буде проблем? — запитала одна учениця іншу, заправляючи неслухняне пасмо волосся за вухо. — Мати наказала тобі дочекатися її після уроків. — Я не її слухняна собачка і мені не п'ять років, сама можу дійти. — відповіла Мальва. Обидві дівчата носили форму з емблемою школи: червоний дракон, майже ідентичне

Я зупинив електричний самокат біля темного старого занедбаного скверу. Увімкнув ліхтарик, бо тут було зовсім неосвітлено, та пройшов повз розвалені рештки фонтану до сходів, що вели з Польского спуску до вулиці Дерибасівської. Мало хто з одеситів знає, що ці сходи колись називали “Сходами Мерців”, та й з тих хто знає про це, майже ніхто не пам’ятає історію з цим пов’язану. Я був одним із небагатьох, хто знав про це все і навіть трохи більше, ніж міг знати простий смертний. Підійшовши до місця, де починалися сходи, вимкнув ліхтарик. Для моєї справи він буде зайвий. Самі сходи були непогано