Розділ 2. Місяць тому
Яскравий повний місяць світив у вікно, натякаючи на те, що нічка сьогодні буде та, що треба. Вамі-Боро вже відчувала, як її вовчиця вовтузиться і гарчить, проситься вирватися на волю.
— Ще трохи, дівчинко, ще трохи та ти зможеш набігатися досхочу! — прошепотіла вона заспокоюючи звіра.
Щоб бути повноцінним перевертнем, потрібно хоча б у повний місяць давати своєму звірові свободу.
У зграї майже всі так робили, окрім старих Гарчів. Ті, надаючи перевагу звіру над людиною, оберталися на вовків кожного дня.
Страшне видовище. Здичавілі перевертні. Скуйовджене довге волосся висить брудними пасмами, обличчя вкрите щетиною, вузькі жовті очі наповнені звірячим блиском, хижий вищир замість посмішки, руки із довгими пазурами, які могли роздерти тебе навпіл.
Ось, що значить не володіти звіром. Не керовані звірі - це вкрай небезпечно! Дівчина здригнулася при думці про Гарчів.
Ні, Вамі-Боро, не давала такої влади своїй вовчиці! Випускала її раз на місяць, бо на повний місяць гріх не випустити звіра.
В цей час нюх загострюється, все тіло чешеться в очікуванні переверту. Хочеться пробігтися по нічному лісу, ввібравши вологий хвойний запах.
До оберту зовсім мало часу. Швидко закинувши одяг у рюкзак, Вамі-Боро сіла на ліжко чекаючи на сигнал.
Десь у лісі завив вовк, так пронизливо, що серце завмерло…
Але вона не поспішала.
Виття повторилося.
— От же ж шакалів син! Най тебе перестріне Клишоногий! Який нетерплячий! – вилаялася дівчина. Оберт пройшов на рідкість добре, ніяких наслідків цього разу Вамі-Боро не відчувала.
Дівчина із допитливістю глянула на себе в дзеркало: така як завжди, худе вовче тіло обліплене біло-червоним хутром (нещодавно зробила мелірування на волоссі, ось воно і позначилося на хутрі).
Сірі очі. Райдужка сіра зі світлими прожилками. Схожими на візерунки, які малює мороз на вікнах. Такі не притаманні вовкам, очі!
Ноги перетворились на довгі лапи зі здоровенними кігтями. Казала ж собі не робити новий манікюр, перед повним місяцем. Тепер кігтями землю можна загрібати, як екскаватором.
Але цього разу, обійшлося без запаморочення, нудоти та слабкості. Все-таки заспокійливі травки діють. Правду казала Дро-Мо, чим менше нервуєш та чим повільніше проходить обертання, тим ліпше себе почуваєш.
А оберт цього разу був не просто повільний, а дуже-дуже повільний. Ромашка, м’ята, валеріана – це лише ті травки, які Вамі-Боро відчула на смак. Було щось іще! Солодке, на смак, як карамелька. Що то було? Треба розпитати у Дро-Мо як слід чудодійний рецепт, інакше доведеться й далі мучитися.
Вовк завив втретє…
«Ну, Сіренький! Ну почекай! Потягаю тебе, паскуду малу, за хвоста… Дай тільки-но, до тебе добратися!»
Її вовчиця теж завила й стрімко рвонувши на поклик, виплигнула у вікно.
Безглуздий вчинок! Можна було б вийти через двері! Але через вікно швидше.
Наче м’яко приземлилася та не дуже вправно. Одразу тілом розійшовся електричний імпульс осідаючи на кінчиках лап. Такого не повинно бути! Ось наслідок нетренованого тіла!! Чим більше стримуєш звіра у собі, тим важче відбувається оберт.
Бігла так, наче від цього залежало її життя, час від часу „злітаючи“ у повітря, оминаючи перешкоди. Людська сутність боролася зі звіром! Намагаючись спинити, підкорити вовчицю. Та де там!
„Щось не те?! Щось не те коїлося з нею! Якби то був Сіренький, її брат, Вамі б не відчула потягу? Але це був точно інший вовк? Завивання якого притягувало! Що ж це коїться? Куди поділася її гідність? Покірно бігти на поклик! Це ж не про неї! Адже дівчина не корилася! Нікому й ніколи! Але … зараз все було інакше.
Вамі-Боро одразу відчула його, цей солодко-п’янкий терпкий із нотками поту запах самця. Чужого самця, який стояв посеред галявини та дивився на неї такими ж як у Вамі, пронизливо сірими очима. Його шкіру облягало біло-сріблясте хутро.
Який красень! Навіть серце стиснулося від болю! А вовчиця так і рвалася на поклик!
Та хто їй дозволить? Ні! Не треба поспішати!
Дарма, що зупинилася під ялинкою. Він одразу опинився поруч, принюхався обходячи по колу.
Вона зробила так само, тисячі разів подумки проклинаючи вовчицю, яка наче сказилася від одного погляду на цього незнайомого вовка.
Що ж далі? Невже вона піддасться чарам й підкориться! Дозволить собі поринути в солодку оману й завести дитя.
Вовк підступив до неї ближче. Оце вже ні!
Вона відступила в бік, з силою втримавши у собі вовчицю. Завагітніти у двадцять – це не для неї! Завагітніти – це “поховати” себе у зграї, разом з іншими вовчицями.
Й кожного разу у «ці дні» чекати на претендента у батьки до її дитини! Вовки однолюби! Можливо й так! Але точно не вовки – перевертні! Ті, вічно все скидають на свого внутрішнього звіра, якого не можна контролювати й зовсім не хочуть брати відповідальність за свої вчинки.
Він наближався, вона відступала. Нарешті він підійшов до неї майже впритул й обнюхав. Клятий місяць! Як так сталося, що Вамі безсила перед цим вовком? Чому вона дозволила йому, так відверто її обнюхувати! Куди подівся її розум?! Втратила при обертанні чи що?
На диво вовк не поспішав «залицятися» далі, він ніби на когось чекав. Обнюхав її, лише так, для порядку.
Вона теж чекала. Навіщо? Цікаво було побачити хто це буде? Дівчина чи хлопець? Ліпше б це був хлопець. Не хотілося бачити біля нього іншу.
Після того, як він її обнюхав, вовчиця признала його самцем. Та й нічого собі брехати Вамі він теж сподобався. Такий інакший! Вовки із її зграї, одразу б скористалися можливістю й неодмінно б напали. А цей лише поглядав на неї раз по разу.
Звідки він узявся? Має таке саме рідке забарвлення. Вамі-Боро і її брат єдині у зграї, що мають таке хутро. Біло-срібне. Виглядає так, ніби подароване місяцем. В сусідніх зграях є либонь сірі, либонь руді вовки.
Невже прибився з іншого лісу? Чи… Страшна думка спалахнула у голові… Скажений? Та ні. Наче не схожий. Кінчики вух не підрізані, як це зазвичай буває у скажених, ніякої агресії, ніяких плям на тілі. Лише кінчик хвоста лисуватий, не такий пухнастий, як завжди. Але ж у всіх вовків це трапляється! Линяння.
Раптом із темряви вирнув ще один вовк, такого ж забарвлення, як і перший. Брати? Друзі?! Скоріше брати. Дуже схожі між собою. Й запах майже один й той самий.
Другий вовк дивися на дівчину інакше. Грізно. Вороже скалив зуби. Чого це він?! Побачив у ній ворога? Як смішно!? Він у два рази більше за неї. По тілу розійшлися мурашки. Моторошно. Лячно на душі. Вовчиця тремтіла від одного погляду на нього. А своєму звірові потрібно було довіряти.
Та замість того, щоб послухати звіра й втекти. Вона продовжувала розглядати незнайомців.
Другий вовк ринувся до неї, але перший заступив її собою й заричав. На поміч йому кинувся ще один вовк, такого ж окрасу, як два перші. О це так дивина! Ще один брат?
На третього вовка, другий вовк не кинувся, мовчки ліг, покорившись. Виявляється той вожак? Нічого собі нічка! Перед нею вожак біло-срібних вовків! Треба тікати звідси, доки ці троє не напали на неї всі разом
Повний місяць вже набирав силу. Вамі-Боро позадкувала назад, намагаючись втекти непоміченою. Але двоє братів, третій вже пішов у глиб лісу, невідомо чи був він взагалі тим двом братом, дивилися на неї з явним наміром підкорити собі.
Не сьогодні, хлопчики! З двома одразу, так, точно, не встигнути обернутися, як завагітнієш. Вожак її зграї тільки зрадіє новому поповненню! Він завжди “за”, коли дитину перевертні зачинають у звіриній подобі. Ніби так швидше формується зв’язок між звіром і дитиною.
На рідкість її «дівчинка» була з нею повністю згодна! Ніяких дітей до тридцяти! «Біжи!» - промайнуло в голові та Вамі-Боро вже легко неслась по темному лісу, тільки-но дістатися б до бару, обернутися людиною й перевдягнутися. Там брат Сіренький й подруга Дро-Мо точно захистять її від цих двох.
Лише побачивши вогники знайомої будівлі. Вамі-Боро перестала бігти. Задихана. Спітніла. Ледве дійшла до роздягальні, яка знаходилась в крихітній кімнатці бару, вхід до якої знаходився біля входу персоналу. Обернувшись на людину увійшла в темну кімнату й ввімкнула світло.
— А ми вже на тебе зачекалися, красуне! — двоє блондинів всміхалися їй показуючи рівні зуби.
— Про що це ви говорите?
— Невже не впізнала, - сказав один із братів блондинів, той, що був вище.
— Як не впізнати? Нюх поки що не втратила!
Тепер, коли вони стоять перед нею отак, у людській подобі, не зрозуміло, хто з них вожак. Вирізняються вони лише зростом. Один з них трошки вище за іншого.
Задивившись на хлопців, вона й забула, що зараз вже не вовчиця і стоїть перед ними зовсім гола..
— Виявляється ти розкута дівчинка, — посміхнувся другий.
— А ну обернулися, безсоромні! – раптом вилаялася Вамі-Боро.
Вони й не подумали.Що ж! Треба було хоча б спробувати! Хочуть дивитися? Нехай! А їй треба вдягатися та забиратися звідси.
— Таку красу треба лише бачити. Відчувати буде замало,— посміхнувся той, що був вище.
— Влучно сказано братику Луму. А як нам тієї краси на двох не вистачить? — підморгнув йому другий.
— Невже не поділимося, брате Вуму!
—Доки вони базікали, дівчина встигла швидко дістати з рюкзака свої речі й одягнутися. Й тепер на ній були: сірі куртка й джинси та чорна футболка. А на ногах кросівки.
— Знаєте хлопці, у мої плани не входило спарюватися з вами. Тож… вибачайте. До речі, мій татко, великий Каратель зграї сірих вовків Вамі-Бон! Ліпше, не робіть дурниць! — додала дівчина, роблячи особливий наголос на останньому слові.
В очах хлопців промайнуло щось хиже.
Той, що називався Луму, підійшов до неї майже впритул й прошепотів на вушко:
— На твоєму місці, я б не став хизуватися тим, що ти донька того звіра. Не всі такі лагідні, як ми. Деякі з перевертнів обов’язково захочуть використати тебе заради помсти твоєму батькові. Зараз тобі пощастило, що ми з Вуму опинилися поруч, вдруге може й не пощастить…Ходімо, — додав Луму звертаючись до брата, — нас вже дівчата зачекалися. Їх тут багато. І без доньки карателя відсвяткуємо настання повного місяця на славу.
Брати вийшли з кімнати навіть не попрощавшись.
Те, що її батька ненавидять всі дівчина знала добре, але до цього часу ніхто не наважувався відкрито демонструвати свою ненависть до батька.
Таке вона бачила вперше.
Зовні бар “Вовча насолода” виглядав, як наспіх побудований будинок: сірі цегляні не пофарбовані стіни, старі дерев’яні потріскані вікна й двері, де тільки знайшли такі, така ж сіра й непримітна вивіска.
Але всередині було доволі затишно, багато дубових столиків зі зручними м’якими чорними диванами, велика вітражна стіна за барною стійкою, яка слугувала елементом декору й одночасно функціонувала, як перегородка між залом та кухнею.
На стіні був викладений з мозаїки сірий злий вовк, це був дід теперішнього господаря бару. Його жовті очі ніби пропалювали поглядом усіх відвідувачів закладу.
Сьогодні в барі зібралося стільки народу, як на ярмарку, не проштовхнутися.
Розгледіти друзів та знайомих тут було важко, усі столики й барна стійка й навіть стоячі міста були зайняті.
Але ж її подругу важко було не помітити: довгі жовто-зелені пасма, фальшиві вушка на голові (нібито своїх бракує), вдягнена в чорний шкіряний костюм.
Брат Сіренький теж не відставав: очі, як талий сніг, сіре довге волосся, шкіряний плащ до п’ят, важкі байкерські черевики. В правому вусі сережка у вигляді хреста.
І “оце” її молодший братику? Так і не скажеш! Він же ж на голову вище й виглядає суворо, зовсім як батько.
Оминувши черговий столик, щоб зібратися до барної стійки де сиділи брат та подруга, Вамі-Боро раптом побачила Луму, який мило розмовляв із брюнеткою.
Впіймавши погляд Вамі-Боро він хитро посміхнувся й обійняв брюнетку.
Щось неприємне кольнуло в груді, а вовчиця невдоволено загаочала.
Що ж? Така вона правда! Їй не треба мати справу з тими хлопцями.
Діставшись до барної стійки Вамі весело вигукнула: — Привіт. Не чекали?
— Нарешті, — посміхнулася Дро-Мо, - думала ти вже не прийдеш? На тебе чекати, швидше зайця вполювати…
— Так… дещо трапилося по дорозі.
— Тебе хтось образив? – гаркнув брат так, що навіть його сережка затряслася у вусі.
— Не те щоб образили ?
— Але намагалися? Хто, скажи мені негайно і я розберуся.
Холодні сірі очі брата стали темними, як мутна вода, погляд жорстким і пронизливим, зовсім як у батька… коли той виносив вирок.
— Сіренький, братику, ніхто мене неї образив. Я ж тут жива-здорова. Просто непорозуміння сталося от і все.
— Не називай мене Сіренький, — я вже досить дорослий, щоб мене так називали…
— Облиш… це ж гарне ім’я…
—Взагалі-то моє ім’я Вамі- Сіро, якщо ти забула.
—Добре, добре.
—Так що трапилося? До тебе хтось залицявся? – тиснув брат …
Вамі-Боро така його владна манера розмовляти — не подобалася. Й не оминути б молодшому братику сварки, якби в цей момент в барі не почався хаос, через нового відвідувача.
Він був одягнений в довгий жовтий плащ Брудне жовте волосся незнайомця виглядало як шматок гнилої соломи.
А обличчя скоріше нагадувало пошматований обрубок з незліченними шрамами на підборідді, вилицях, щоках, лобі.
Покарбований шрамами перевертень.
В темно — фіолетових очах якого плескалася байдужість.
— Дивиться це він, — зашепотіли довкола, — і як тільки-но тазалнас посмів з’явитися тут, в барі для перевертнів.
—Чого тобі тут треба тазалнасе? – гаркнув бармен, наливаючи чергову чарку Дро-Мо.
— Хотів би випити настоянки з чорної ягоди.
— Пий і забирайся звідси! – вигукнув бармен, подаючи напій.
— Хто це? – прошепотіла Вамі-Боро подрузі, яка знала набагато більше відвідувачів цього бару.
— Це ж тазалнас на прізвисько Лис! Хіба ти не чула про нього?
— Не дуже багато… Казали, щоб позбавити його звіра, потрібно було окрім Карателя, ще четверо перевертнів.
— Не вір їм дівчинко, достатньо було й одного, — почувся гучний регіт зовсім поруч.
Вамі- Боро обернулася. І побачила Лиса. Зблизька він виглядав ще страшніше, пошматоване обличчя лякало й бентежило. Щось знайоме відчувалося в ньому. Вона ж ніколи раніше його не бачила! Тоді чому здається є в ньому щось рідне.
— Розповісти, як все було насправді, — страшенно зареготав той показуючи гнилі зуби.
— Твій батько не зупинився, доки не здер з мене три шкури… Що ж, ти теж скоро це на собі відчуєш, дівчинко! Ти теж… Радій, доки твоя вовчиця із тобою. Та я вже бачу, що це ненадовго.
Ходили чутки, що тазалнас — «той/та, що залишився/залишилася на самоті», втративши свого звіра, отримував дар бачити майбутнє.
— Чого тобі треба від моєї сестри брудний тазалнасе?! — заревів Сіренький повернувшись до них, після розмови зі знайомими.
— Ще одне дитятко карателя, такий грізний, весь у батька! Гадаєш я злякаюсь та втечу, — зареготав Лис.
— Я питаю чого тобі тут треба, — ледь не кинувся до на нього з кулаками Сіренький.
— Батькова натура: знищувати все, до чого можна дотягнутися.
— Біжіть від нього, дівчата, як найдальше, ні одну з вас не захистить.
— А тебе ще й зрадить, — тицьнув він брудним пальцем у Вамі-Боро.
— Зрада братів у родині Вамі — звична справа. Спочатку твій батько зрадив мене, свого єдиного брата, заради того, щоб стати Карателем.
— А потім цей, його недолугий наслідувач, — гиркнув він на Сіренького. — Тікай від них обох, дівчинко, доки можеш і ще маєш вовчу силу.
— Як знадобиться моя поміч, знайдеш мій дім біля рожевого вересу. В тебе мало часу, запам’ятай це…
— Твоєї вовчиці не стане в ту саму мить, коли сумніви полонять твій розум, а Скажені вкрадуть твоє серце.
Лис відступив до дверей й пішов.
В барі запанувала тиша, все погляди ненароком обернулися до Вамі- Боро.
