Це кляте твердження Тобі звучить як вирок. Знищ цього дикуна, що втік із дому, Безумця, що волає у пустелі міста. Тебе давно він розорив убогістю – в руках у нього тільки ручка й зошит. Найбільша насолода – край, де пурпурове небо сходить і заходить. І мариться чудова леді ця, яку ніхто не бачив. Хай мовлять сутінки в тобі, що рвуться в сховок, Нажахані від кіптяви і диму. Замурзані й приречені до самоспалу й вигору. Недовеселий погар вони побачать свій – в самозакоханій химері. А ти де будеш? Валятися в траві під пожиранням спеки, З руками розпростертими до світу й бюрократій долі.

Хвороба мавпяча Уся наукова спільнота гуділа. ЗМІ верещали у своїх заголовках, трубіли до повного знудження, ввесь світ торочив лише про одне: “Мавпи навчились говорити”, “Мавпи озброїлись щитами й мечами”, “Мавпи пливуть на інший острів”…Ці нісенітниці я читав ще як мені було дванадцять років. Тоді звичайно я був шокований, та за місяць-два цей шок пройшов, що в мене, що в усього суспільства. Мавпи навчились говорити, читати, писати, виготовляти знаряддя праці, кувати зброю і вести війни. Нікому до цього діла вже не було. Все перейшло миттєво, вигоріло спалахом палаючої комети. А мене