Хвороба мавпяча
Уся наукова спільнота гуділа. ЗМІ верещали у своїх заголовках, трубіли до повного знудження, ввесь світ торочив лише про одне: “Мавпи навчились говорити”, “Мавпи озброїлись щитами й мечами”, “Мавпи пливуть на інший острів”…Ці нісенітниці я читав ще як мені було дванадцять років. Тоді звичайно я був шокований, та за місяць-два цей шок пройшов, що в мене, що в усього суспільства. Мавпи навчились говорити, читати, писати, виготовляти знаряддя праці, кувати зброю і вести війни. Нікому до цього діла вже не було. Все перейшло миттєво, вигоріло спалахом палаючої комети. А мене почала тривожити інша річ, більш, я б сказав, трагічна і бентежна.
У цей період перехідного віку мене все більше затягували у вир неспокою – ці думки. А в усьому був винен цей вискочка із “наукової” еліти, він повністю закрутив мій мозок. І я не на жарт був наляканий.
До вашої уваги, превелебний, дон фон граф, найбільший пройдисвіт в історії наукового товариства. Обманник і шахрай. Скільки він років видавав себе за серйозного і поважного науковця! Гіпнотизера науковця. Він найкраще з усіх опанував це мистецтво запудрення мізків, маніпулювання масовою свідомістю. Цей дурисвіт, який міг сміховинні казки видавати за справжню істинну дійсність. Чарльз Дарвін. Його псевдонаукова, пссевдоінтелектуальна чума поширювалась і в мої мізки. Клаптик за клаптиком вона захоплювала нові простори моєї критичної думки. І було б це ще пів біди, якби я погодився з нею і забув собі. Однак ні – вона, після деяких моїх роздумів, породила в мені страх. А страх завжди тягне в неволю.
Дійшов я до певного післявисновку з тієї теорії-байки.
“Отже, якщо ми, люди, вільні, розумні й головне духовні істоти, пішли від мавп, то чому мавпи не зникли? Адже усі вони стали людьми, весь вид еволюціонував, чи не так?”. І ось тоді, саме в цей момент, мене вдарила ця страшна, жахлива до болю думка. Ця думка звучала як вирок, як передсмертний вирок.
“Якщо усі мавпи стали людьми, але при тому мавпи не зникли, то виходить…що якась частина людей знову перетворилась у мавп. Але в яку добу це сталось? І у будь який момент, будь яку епоху, пору дня, вік, у будь якій країні це може статися знову. Це може статися з кожним. Кожен може знову перетворитись у мавпу. Бо ж закон дееволюції ніхто ніколи ще не відміняв і не відмінить. Це як лотерея від матінки природи, тільки з точністю до навпаки – тут не має щасливчика, є лише невдаха. Є лише обраний верховним диктатом, проти якого ти проста порошинка, мураха, де ти можеш бути тільки розтоптаним цим вічним неминучим законом змін. Доля. Фатум. Називай це як хочеш. Але воно наближається до тебе, прокрадається, непомітно і тихо. А потім вдаряє. І тобі вже немає куди тікати, бо пізно. Ти ніхто супроти могуті волі всесвіту.
Це може трапитись несподівано. Непомітно. Воно може прийти як злодій. Воно може ходити за тобою тінню. Це неодмінно трапиться. Із тобою чи із твоїм сусідом. Братом чи батьком. Буть на сторожі. Тікай поки не пізно. Або просто не думай про це і цей процес бути для тебе зовсім не болючим, ти й не помітиш, як полюбиш свій новий вигляд, новий спосіб мислення. Тікай, ховайся, біжи. Роби що не будь або атрофовуйся безвольно. Усе одно не втекти тобі…Кожен може перетворитися у мавпу і навіть не знати про це. Який жах, яке сумне видовище…
Якщо все це вищесказане взяти до уваги, то теорія Дарвіна виглядає не такою вже і побрехенькою. Якщо люди знову перетворяться у мавп, то його теорію можна визнати навіть пророчою”.
Це звучало жахливо. Навіть мурашки пробігли по моїй шкірі коли я все це збагнув вперше. Але чому вчителі біології завжди мовчали про це? Адже весь цей час вони знали. Чи вони просто не хотіли завчасно тривожити нас, а дати ще нам спокійно якийсь час пожити. Жити із такими знаннями, носити це, тримати в собі – це майже непосильний хрест для кожного підлітка у світі. Хрест обраних осіб. Ця таємниця – це те саме, що назвати комусь точну дату смерті за двадцять років до того, можна лишень уявити що буде творитись з цією особою за рік чи за три дні. Це був справжній шок для моєї ще юної несформованої психіки. Проте найважче у несенні чи хранительстві цієї таїни було те, що крім обраних вчителів біології про це знав лише один я. Один серед однолітків. Вони не вірили…хоча скільки б я разів не застерігав їх про неминучість цього. Наче пророк, я усім їм постійно нагадував про це. Я вважав це своєю головною місією мого підліткового життя, говорив це кожного дня, попереджав. Та мене посилали під три чорти. І це все тільки поглиблювало мою катастрофу, моє нещастя, додавало ваги моєму ярму.
Я повинен був постійно бути на сторожі, щоб можливо якось відвернути це лихо, це перетворення. Дарвін не говорив що його можна оминути, втім він також і не говорив нічого про те, що не має ніяких засобів запобігти цьому.
Кожного ранку, як тільки я відкривав очі, першим ділом уважно дивився на свої руки, на їх волосяний покрив.
“Хм…наче усе у нормі. Ситуація стабільна” – Цими думками переважно і закінчувався мій огляд.
День перший, другий, десятий. Нічого не змінювалось, а час ішов. Усе було здавалося під моїм контролем, мене окутували тиша і спокій. Однак приблизно кожних три місяці я все ж таки помічав маленькі, на перший погляд майже непомітні зміни. Злегка-злегка волосся на моїх руках густішало. І в ці дні на мене нахлинав той страх. Страх, що за декілька годин переходив у безнадію. Він відкривав свою міцну пащеку, міцно вгризався у мене і тримав декілька днів. Ті приспані думки тривоги, які сиділи протягом довгого часу в глибині мого єства, заново починали бомбардувати мою свідомість. Це був стан пригнічення, стан розп’яття. Цвяхи-думки, цвяхи-страхи пробивали мене, проштрикували мою жагу до життя, мою радість. Усе воно приходило раптово, як буря в спокійний мирний безхмарний день. І так само раптово відходило. Страх не покидав мене ніколи, він заривався далеко в глибині, я не міг повністю позбавитись від нього. І можливо цей осад, мізерний, пилинчастий залишається в мені і досі.
Я дивився у дзеркало і порівнював своє обличчя із мавп’ячим. І це теж не могло не насторожувати. Моя людська особа всередині все ж протестувала проти цього, говорячи спокійним голосом: “Це все самонавіювання. Науці не завжди потрібно вірити”.
Це була битва протисутностей, битва думок. Вона тривала добрих два роки, поки одна сутність не перемогла іншу. Здавалося, я навік забув ту теорію перетворення, знищив її, демонтував зі свого мозку, відмовився. Бо все це було незначним супроти однієї речі. Вона захопила усю мою увагу в подальші роки. Ідея чи мрія. Ця річ була і могла бути лише притаманна людям, а не тупим мавпам.
З кожним днем я все більше відчував радість від одного прекрасного знання. Від усвідомлення, що я маю місію. І це не просто якась там середньостатистична місія, а місія особлива, дуже і дуже важлива і крутезна. Настільки крутезна, що сама думка про її наявність могла перекреслити усі мої попередні страждання. Вона є. Вона завжди була. Це відкриття знову пробудило мене до життя. Я заново народився. Відродився з попелу, зліпив себе знову у щось цінне, у те, що мало тепер мистецьку вартість. У свою порожню прометену вітрами будівлю влив я животворний дух. Ця місія була для мене наче маяк. Коли я плив буремним морем життя і врешті побачив це сонцесяйне світло. Це світло щедро виливалось довкруги, на усіх, хто бачив його. І я взяв ці частки світла, і пречудним способом викував із них перли і самоцвіти. А ними я оздобив свою сяйну одіж. Я наповнював і наповнював свою скарбничку нутра. Це був подвійний виграш – моє нутро завжди було копальнею. Ніхто не знав, що це за місія, ні я, ні глибінь, ні безмежжя, однак для мене це не було важливо, головне, що вона була і була вона точно особлива. Я був впевнений, не вагався ні на одну йоту, навіть натяк на сумнів не міг прокрастися в моє серце. А ще була річ, яка тільки підживлювала мою віру в місію. Слова мого діда. Він часто, коли ми говорили на різні житейські теми, задумливо повторював мені:
- У тебе все життя ще попереду, хлопче.
Усе було під контролем. Майбутнє. Теперішнє. Навіщо зайвий раз перейматись. Володар свого життя.
Та все ж таки дещо мене почало непокоїти. Наче маленька дрібничка, але між цією дрібничкою і прірвою був зовсім малий проміжок. Межа була дуже крихка.
Був я доволі серйозним хлопчиною і завжди подавав неабиякі надії моїм батькам, вчителям. Коли я слухав які небудь серйозні речі, то в моїх очах усі бачили той вогник, притаманний якраз тим людям, про яких говорять: “Майбутнє нації”. З повною концентрацією уваги і максимальною заглибленістю і зацікавленістю.
Та одного дня усе наче пішло шкереберть, усе ніби розвалилось в одну мить. Ох, ця крихка межа! Падіння карткового дому – ось що сталося.
Це було у класі. Я сидів і слухав, із повнотою тої серйозності, слова однієї вчительки.
- …Усі ви вийдете зі школи і станете хто музикантом, хто успішним бізнесменом, лікарем чи адвокатом…
У той момент я вибухнув сміхом і перервав її натхненну промову. Хоч я повністю вірив у її слова і в мені палав той натхненний вогник всередині. Як таке могло статися? Цей сміх вирвався сам по собі, хоч досі не розумію яким чином. У класі запала гробова мовчанка. Я добре бачив, як на обличчі вчительки запалало відчуття гніву і водночас образи. Воно одразу налилось кров’ю і зачервонилось і за декілька секунд я почув свій справедливий вирок – вигнання з класу.
Я був би найщасливішою людиною на світі, якби на цьому все закінчилось, однак ці припади неконтрольованого сміху повторювалися, як тільки хтось починав говорити щось серйозне про світле майбутнє, професію, покликання чи просто хороші житейські плани.
Сміх завдав мені великого болю. До того ж, він мав усі ознаки тієї жахливої мавп’ячої хвороби. Ризики були великі, я навіть готувався до найгіршого – до своєї смерті, адже ця хвороба не щадила нікого, ні молодих, ні старих, навіть дітей. Я б сказав, вона була особливо жорстокою до людей віком двадцяти-двацяти п’яти років. Їх вона просто ненавиділа і шукала найменшої слабинки для завдання того несподіваного удару. Вона любила раптовість і несподіванки.
Інколи я відчував себе спустошеним, інколи роздратованим, а інколи я приходив додому, закривався у кімнаті й просто ревів у подушку, як мале гіперчутливе до болю і несправедливості дівчисько.
Та на щастя у мене таки залишився один вірний друг. Він не відрікся мене, а навпаки завжди підбадьорював і здавалося ще більше починав поважати мене – з кожним новим сміхом-насміхом.
Дорогою до школи чи додому ми завжди бесідували про різну-різну всячину, яка тільки може прийти в голову. Час зупинявся. Рух стишувався. Гамір життя притихав. Розпочиналася справжня мандрівка. Так, вона точно була поза часом. Вона була тихою гаванню після чи до початку шаленої веремії стукоту і свердління, виру, в який засмоктував тебе цей спектакль. Подобалось тобі це чи ні, але ти повинен був далі повертатись і грати у ньому. І якраз одна з цих наших розмов позволила перетворити цей мій недолік на справжню перевагу, а той чесноту, якщо ми говоримо про наш час. Вічність мов виблискувала із відбитого світла панцира бруківки.
- Вони так палко вихвалюють епоху постмодернізму. – Ілл…різко махнув рукою
- І що? – Я не зрозумів спочатку про що він, і щосили копнув якийсь дрібний камінець футбольним ударом.
- І що? Вони від тебе якраз і отримують порції постмодерної епохи у вигляді сміху. Нехай вважають це тупою пост іронією.
- Усім не цікава та старизна. Усім вона обридла.
- Не те слово. Від неї паморочиться голова і нудить.
- Атож…– Я не знав що і додати.
- Вони ж хочуть аби ми були фанатами і фанатиками сучасності. Щире і нерозлучне кохання Ромео і Джульєтти. Про що це? Це занадто серйозно і ба-на-льно. Банальщина. Зобразіть Джульєтту повією, а Ромео бомжом. Додайте у їх діалог декілька тупих жартів і потім зведіть все те до абсурду. Агресивний пост модерн, агресивна інтеграція в сучасність – ось про що насправді твій сміх…
З цього моменту я вже не слухав його.
Так чи інакше, з підтримкою чи без, проте нічого не допомагало позбутися цього на правду надокучливого нахабного сміху. Просто ніяк, просто безвихідь. Цей сміх не мав людського серця, безпощадний сміх.
“…Ми щиро віримо, що ви станете тим, ким захочете, усе у ваших руках, важливою особою в суспільстві чи визначним…”. Такий мені прислали лист із школи. Я читав і плакав, плакав від зворушення, але навіть тоді не зміг стримати сміху…
Чому цей сміх приходить, коли хтось говорить, що я можу стати дуже успішною людиною? Чому саме тоді, а не інакше? Я запитував себе, оббивався об ці запитання, як човен об скелі. А у відповідь я чув те тихе, підбадьорливе, спокійне дідове: “У тебе все ще попереду. Усе життя в тебе попереду. Ехехе!”
А взагалі я був простою людиною, простим підтлітком, нічого мене не відрізняло від інших, окрім цього сміху. Вчився, гуляв, розважався, байдикував, вештався із друзями вулицями міста, вечірнім парком, інколи просто нудився, а інколи не хотів нічого на світі – заритися у хаті й ні кого не бачити було найзаповітнішим бажанням у ці моменти. А у вільний від цього час я повертався до роздумів про ту свою місію. Так приємно було бути обраним, щоб виношувати її, берегти і нікому не розказувати. В деякі дні я горів нею по-особливому, палав нею, був наче вогняним стовпом. Закоханим по усі вуха. Кожної хвилини думав про неї. Кожнісінької хвилини тужив і тішився…Живився і наповнювався.
Місія відкривалась мені не одразу, а поволі. І то ніколи не прямолінійно, натяком, щораз зрозумілішим. Місія усього мого життя! Ось тільки треба було закінчити школу, університет…і ось тоді я зможу виправдати усі очікування всесвіту і людства. Мене ніколи не збивала з пантелику ця неясність, а навпаки – місія щораз більше заворожувала своєю таємничістю. Вона ніколи нічого не казала про себе, однак цього всього було цілком достатньо, щоб іти за нею. І я йшов. Закоханий фанатик. Це було схоже на щастя. Так, це було навіть щось більше ніж кохання. Досконала жертва, безкорислива, в ім’я любові. За неї мені прийшлось пожертвувати і на правду багатенько.
Спочатку я відіслав під три чорти своїх друзів. Вони хотіли завербувати мене у лави айтішників. Крутих і, дозволю собі вжити слово із словника локального районного сленгу, набафаних, рушіїв культури, епохи, сучасності, глибин, цілої країни. Вони хотіли купити мене цим дешевим привілеєм, місцем у елітарному прошарку суспільства, затягти у ранг небожителів. Солодкі приманки, а по суті своїй злочин супроти мене і всього людства. Злочин в ім’я стабільності і благополуччя. Вбити мене і мою місію…Ніколи вам цього не вдасться. Як і тоді вам не вдалося це вчинити. Мене не можливо було купити їхніми зрадницькими грошима, така річ здавалась на межі фантастики. Вони виглядали зрадниками і невільниками в моїх очах. Хворі ідеї і хворе бачення щастя й життя – усе що я міг сказати про їх нутро.
Я ж вірив у могутність слова. Його життєдайну силу. Тому я і обрав літературу і філософію. Ось що п’янило мене. Ніжний дотик до теплого, щойно видрукуваного листка твого есе – ось що мене тішило весняними прохолодними ранками.
Час від часу я помічав деякі зміни на моєму обличчі. Були це якраз саме ті зміни, що викликали знову той давній страх. Вони повернулися. І вони пришвидшились. Не знаю чому це знову сталося. Хтось мовби зіслав на мене прокляття. Моє обличчя видовжувалось…Чим далі, тим було гірше. Чим більше росла моя любов до крапко-комазнавства, обкладинкознавства, очевиднознавства, вставляння своїх п’яти копійок заради того аби не мовчати.
Того дня і впродовж усього тижня я замкнувся у своєму домі і майже не виходив із нього, тільки за нагальної потреби. Мені не хотілось нікого бачити, нікого чути, взагалі не хотілось нічого. Ці дивні перетворення тільки пришвидшились. Я не міг пізнати вже свого обличчя. Воно ще більше видовжувалось, чоло – звужувалось…Я дивився на себе у дзеркало і не міг повірити. Якою ж потужною була ця сила неминучості! Фатальна сила. Відчуття величі, трепету і жаху переповнювало мене перед виглядом тієї могуті. Я перечитував усі мої улюблені книжки. Кожне прочитане речення супроводжувалось іронічним, доволі різким неконтрольованим сміхом. Неконтрольованим рухом. Мені ставало не цікаво і я перегорнув сторінку. Одну, другу, третю. Далі. “…Живеш – і жди. Народжуйся – і жди…”. Одну, другу, третю…Швидше і швидше. Сотні сторінок. Довкола стояла суцільна пітьма. Пітьма ранку. Прокидаєшся у пітьмі ранку, щоб поринути у помряк вечірньої тиші. Декілька сторінок були зім’яті від нервозних, швидких рухів руки. Я робив це очевидно навмисно. Сторінка за сторінкою…
Я відчував: щось назрівало.
Тихим і спокійним кроком воно підходило. Все ближче і ближче, мов грозові хмари судного остаточного дня. Легкий рокіт грому вже чувся звіддаля, небо розколювалось спалахами-мерехтами блискавок.
“Так, це воно. Воно вже тут”. – В ту мить я подумав.
Воно було неминучим, назрівало з кожною секундою, а час мовби сповільнився. Я випадково натрапив на слово “мрія” і в ту ж секунду мені запаморочилось у голові, у грудях вибухнуло щось, у серці – зойкнуло болем. Повстанський, варварський крик так і виривався назовні. Лавина неконтрольованої енергії буяла по всьому тілу, кипіла. Розум мов відключився і я поринув у стан тваринного шаленства.
Вирвані сторінки були розкидані по усій кімнаті.
А деякі, особливо ненависні, розірвані на клапті. Але я виривав не сторінки – я виривав нутрощі цих книжок. І мої руки не були руками, а справжніми рибальськими гарпунами або гаками, ними я трощив, розпанахував свою жертву. Колошматив, доки сам не стомився від енергії гніву, що кипіла тоді. Доки вона, побачивши мою неміч, визнала мене не гідним більше володіти цією деструктивною силою, силою руйнування і знищення. Доки це вогнище люті не перекинулось далі, і я не почав нищити усе-усе довкруги, доки не став розтинати і самого себе. Ще б трохи і вона б проковтнула мене у вічну коловерть ненависті і прокляття, самопрокляття і самознищення.
Сили ніби покинули мене.
В одну мить я відчув різку втому і величезне спустошення. Наче повержений, наче нагло миттєво вбитий, наче зморений сном, я упав у ліжко, на спину, і просто слухав звуки свого важкого дихання: легені схоплювали повітря ніби це були їх останні передсмертні ковтки, як зябра риби, викинутої на берег моря. А далі до мене почало приходити усвідомлення скоєного, і я поволі, поволі повертався до світу здорового глузду. Мої вуха вловлювали звуки шерехоту поодиноких машин, що розтинали своїм ревом мотору увесь спокій.
…Голос сумління врешті пробився із надр мого нутра і я…заплакав.
Заплакав як у старі добрі часи мого дитинства, із непереборним бажанням сховатись від усього у старій добрій подушці і проклясти ввесь світ. Все ж таки сил не залишилось на прокляття. Їх залишилося лише на те, щоб декілька разів промовити тихим шепотом:
- Усі ви брехуни…усі ви брехуни…
Іронічна усмішка мимоволі пробігала по моєму обличчі.
Все це повторювалось декілька разів впродовж того дня. Відпочивши, я набирався знову люті, виплескував її й падав мертво спустошений.
Наступного ранку я пробудився від чийогось доволі гучного, та все ж у межах ввічливості, стукоту в двері. Незнайомець увійшов. Привітавшись із моєю матір’ю, він підіймався по сходах, що вели до моєї кімнати.
То був мій старий добрий друг. Він зняв свій чорний англійський кашкет, такий, який може постати у вашій уяві, коли вам говорять щось про містера Шелбі, поклав його на мій комод і мовчки сів біля мого ліжка. Він дивився на мене сумним і співчутливим поглядом. Дивився й водночас мовби і не помічав мене. Раз по раз з його уст виринало протяжне зітхання, наче відчайдушний подих чарівника, яким він намагався оживити мене, однак усі зусилля були марними. І він знову і знову зітхав, поки врешті не наважився порушити ту довгу затяжну тишу.
- Пройшов буквально один місяць від нашої останньої зустрічі. Як усе могло на стільки погіршитись?
Я лежав у своєму ліжку й дивився кудись ніби у порожнечу. В той момент мені хотілося мовити якесь тепле словечко, втім в мої груди наче впав якір і я не зумів бодай щось промимрити.
- Знаю, знаю…Марно зараз промовляти до тебе у такому стані…Ти все одно не почуєш мене. Все-таки я думав ситуація набагато краща.
До обіду моя кімната була повна людей. Вони заходили, не вітались ні з ким й так само мовчки сідали навколо мого ліжка. А я все так само лежав і не реагував ні на що, як овоч, а не жива людина. Мені було байдуже на усе, та водночас я був спустошений і ошелешений, так що я і не міг щось робити. Підійнятись із ліжка чи хоча б щось сказати. В кімнаті панувала справжня гробова тиша. Зимова похмурість денних барв лише підсилювала всю трагедію цього сумного видовища.
- То скільки у нього часу?
Чоловік, який запитав це, заворожено дивився у вікно і навіть не обертався.
- За моїми підрахунками – тиждень, не більш. – Холодно мовив хтось із присутніх, одразу, так ніби він все життя готував цю відповідь.
- А я ніколи не думав, що коли небудь бачитиму молоду людину, яка вмирає на твоїх очах. Ось це мабуть найбільш точне вираження того, що ми називаємо Трагедією.
В одну мить я ожив, прийшов до тями. Сили прихлинули до мене:
- Ви усі лицеміри. Я вам не вірю. Ви обманюєте мене знову. Забирайтеся геть і лишіть мене у спокої.
Моє ожиття не викликало ні у кого ані малого подиву.
- Облиш. Ми прийшли сюди саме задля того, щоб допомогти тобі.
- Допомогти? Чим мені це допоможе, боягузе? Навчить мене параної бути похованим живцем?
- Кхе, кхе…навіть не знаю, що сказати.
- Краще помовч тоді, замість випалювати нісенітниці. Він правий, поради з твого боку зовсім не доречні.
Але одразу я й заперечив свою думку.
- Все ж таки ти маєш рацію, друже По. Хіба я не похований живцем? Хіба я не живий мрець? Ось погляньте на мене. Ліжко моє це справжній гріб, а те, чим мене змушують займатись перетворить мене у…Не важливо у що. Ви усі бездарні. Нащо ви сюди приперлися усі?
- Похмурість пізньої затяжної зими раздавлювала його своєю сірою безпросвітною безкінечністю, плела своє павутиння над ним…
Хтось узяв зошит і ручку й почав записувати і водночас читати те, що записує.
- Як вам такий початок? Доволі красиво, правда ж?
- Молодець. Ти навіть у такій ситуації не перестаєш творити. Ось справжня людина, вірна мистецтву до кінця.
- Все ж таки, як жалюгідно він би не виглядав, та страждання дадуть йому поштовх до творчості.
- Яка творчість? – Одразу пролунало з іншого кута кімнати. – Ти ніколи не був вдалим прикладом для молоді, дорогий пане Гог.
- Ви не бачите, що він вмирає?
- А нащо ми взагалі тут усі зібрались? До чого вся та розмова? Це похорон чи ми нарешті розпочнем наш консиліум, як планувалось?
- Та до чорта ваші банальні поради! – Я миттю люто викрикнув, байдуже накрився ковдрою й обернувся на бік, наче хворий, що вже втратив будь яку надію на порятунок.
- Ситуація справді складна. Ось що відбувається з тобою, коли ти починаєш хворіти мавп’ячою хворобою.
- Це ще не кінець. Усе можна ще виправити. До речі, Джон Неш вже тут?
Чоловік озирнувся навколо.
- Так…схоже він тут. Але він ще до кінця не вірить цьому, ще вагається...Самі розумієте. Хехе.
Він усміхнувся, але одразу сховав цю усмішку, коли побачив обурливі погляди товаришів, а потім прикрив долонею свої уста, імітуючи кашель.
- І що він скаже на це все? Давай, Джоне, скажи вже щось.
- Якщо тобі чогось бракує, то потрібно витворити це самому. Самотність не проблема. Це все, що я можу порадити.
- Підтверджую. Якщо тобі не подобається цей світ, світ у якому ти живеш, буденність, то в чому проблема створити свій власний? Все, що потрібно тобі – взяти ручку і зошит. І звичайно начитатись фольклору, казок, міфів…
- Або іншими словами – визнати себе боягузом. Чи це ви маєте на увазі, пане Толкін?
- А вам би лишень журитись. Але ж це особлива журба – журба українського народу! – Не без іронії відповів Толкін.
- Цікава мука чи нудотне щастя. Ти краще вибереш свою нудотну американську мрію. Так, Драйзере?
- Ану підійди-но сюди.
- І що? Ти гадаєш зможеш американізувати мене ударом у пику? Мені вже досить ваших фільмів і копій на ваші фільми. Обридло.
- Вам завжди бракувало культури радості. Ви не вмієте радіти за друзів. А журитись – так, у цьому ви справжні умільці; вам цікавіше поплакати разом з кимось, над кимось чи через щось, зіграти роль вічної жертви трьох типів – у ту, що обвинувачуватиме долю, фатум чи волю Божу, ту, яка змириться з своєю роллю і ту, що радо буде грати цю роль. Просто визнайте це: ви завжди заздрили нам, американцям. Ти просто народився у не сприятливий час, вельмишановний Стус.
- А ви занадто черстві. І я готовий прямісінько зараз розворушити вашу черствість.
- І що ти мені зробиш?
Один чоловік кинувся на іншого, але завдати удару йому не вдалося, інші присутні одразу заступили йому прохід, скрутили руки і відтягли подалі. Бійку вдалося оминути, але словесні перепалки тільки посилились. І почались вони не тільки між двома персонами, а між усіма присутніми.
- Агов, це нічого, що я все ще тут і я вмираю, між іншим? – Я якось і сам спробував заспокоїти їх, проте марно.
Я закрив свої вуха подушкою, поки усі вони сперечались. В умі я рахував секунди, щоб не звертати уваги і менше чути їх.
“Один, два, десять…”.
Я ледь не заснув, поки порахував до трьохсот. У кімнаті стояв страшний гул. Тепер вона була більше схожа на вщерть заповнений людьми базар, ніж на спокійну, тиху кімнату для спочинку.
- Або ви затихнете зараз, або я виганяю вас в цю мить! Агов, ви мене чуєте?
Ніхто не звертав уваги на мене. Проте я побачив як у кімнату зайшов ще один гість, пробрався крізь цей натовп оскаженілих людей, що досі волали невідь через що, підійшов до мене і щось швидко прошепотів мені на вухо, ніби він був у поспіху, ніби за ним хтось гнався, переслідував. Він шепотів на вухо ту саму репліку декілька разів.
- Старший брат…це все…він. Поквапся. Він тут…Старший брат. Він тут…Часу обмаль…
- Зачекайте. Ану заберіть цього параноїка від нього.
Декілька осіб миттю підійшли до нього і силоміць відтягнули його від мого ліжка й вивели з кімнати.
- Перепрошую. – Хтось із них мовив. – Не зважайте на нього будь ласка. У дуже важкі часи він жив, складне дитинство.
- Так, так. Відведіть пана Джорджа додому, йому треба заспокоїтись.
Після цього усе само собою притишилось.
- Ой, ці дорослі…Вони поводять себе як діти. Дорослі завжди щось там…як я казав…Уперті і тупі.
- Це все так, Антуане…Але діти бувають такі ж самі.
- Схоже наш консиліум доходить кінця. Що ми вирішили?
- А пану Ф. покращало від наших порад?
- Як тільки пан К. напише офіційний документ заключення нашої наради, тоді йому має покращати. Ви як наш секретар, зробите це, пане К.?
- Звичайно, усе своє життя я любив бюрократію. Тільки нам от бракує ще двох персон.
- Якщо ти про Рея, то він тут. Його ліки від меланхолії, ні тим паче кульбабове вино не допомогли йому.
- Взагалі я вже не розумію, що тут відбувається…Хтось мені пояснить може?
Я повинен був втрутитись, бо мені здалося, що вони починають вирішувати мою долю без мене.
- Так от. Де цей прибацаний Буковські? Вічно він встряне у якусь халепу чи пригоду.
Ніхто не зважав на мої слова, усі говорили про своє, ніби мене вже не існувало для них. Я ще намагався щось кричати до них, та все було марно.
Раптовий подмух свіжого холодного повітря прокотився через усю кімнату. Хтось зайшов.
- А, ось і він. Ти як завжди вчасно. Вітаю!
- Атож. Прямісінько як служба доставка від нашого поштамту. Доставка власною персоною.
Особа виглядала доволі розкутою і вільною у своїх рухах і манері поведінки. З його приходом усі якось наче пожвавішали.
- А де наш іменинник? Чи що тут у вас за свято?
- Взагалі-то мій похорон, але це вже немає ніякого значення. – Я одразу озвався. – Вбиральня по коридору на право, кухня внизу, в холодильнику є ще пів каструлі супу. Мені він трішки набрид останніми днями, тому можете з’їсти хоч весь.
- Що ж будемо проводжати тебе. Я приніс все як ви просили. Ось бутель вина. Правда чи цього не замала на нас усіх?
- Не всі ж випивають, як ти.
- О так, звичайно. Єдиний серед нас хто не любить випивати це мабуть Рей. Ну і можливо ще там декілька осіб. Та це все не важливо.
Він підійшов до своєї куртки і витягнув із пачки одну сигарету.
“Мої проводи?” – Тільки тоді до мене дійшло вся абсурдність цього слова.
- Ви проводжатимете мене куди? У вічне загнивання? У смерть? Тобто ви святкуватимете смерть, вбивство моєї творчої особистості? Я правильно розумію. Агов, поясніть мені хтось, що врешті відбувається!
Але я вже був тінню для них. Із приходом тієї особи я став майже невидимий для них.
- Давайте вже розпочнемо ці проводи, як же я всіх вас давно не бачив! Нумо.
Далі все розгорталося за подіями звичної більш-менш пристойної п’янки, забави. Усі веселились. А я старався видавлювати із себе усмішку. До мене звертались лиш з проханням принести якийсь посуд, келихи, їжу або повішати верхній одяг декількох нових гостей, що прибули незадовго.
А потім я помер. Сталося це майже раптово.
Я вийшов прогулятись і ще чув ці останні смертельні слова, що вбивали мене.
- “Спочатку тобі треба виділити, скопіювати це, клацнувши ctrl +с, а потім відкрити інше вкладення і вставити це сюди…”.
“Ctrl + c, ctrl + v”. – Я повторював в думці ці смертельні слова дорогою додому. “Чи не нагадує це формулу вбивчої кислоти?”.
Я помер через три дні у своєму робочому кріслі. Мої колеги ще якось намагались врятувати мене. Вони кричали, волали до мене.
- Ти чуєш нас? Що з тобою?
Але я вже був мертвий. Пізно.
Я втупився в екран і не бачив нічого окрім екрану. Не бачив ні людей, ні вулиці, ні дерев, ані пташок, ані друзів. Я не чув голосу вітру, ні шелесту трав.
- Ей, що ти робиш? – Вони знову гукали до мене.
Останні відголоски життя затихали в мені. Прощавайте.
Я почав сильно і швидко клацати по клавіатурі. Хаотично, безладно.
Мої руки і ноги, спина й обличчя вкрилися густим шаром волосся. Чоло звузилось ще більше, видовжились щоки і рот. І я ще сильніше почав клацати клавішами, але обома руками одночасно. Так сильно, що від клавіатури виходили найрізноманітніші звуки, від удару до скрипу. А від мене періодично виходив дивний тваринний регіт. Мені було весело. Так.
Мої колеги відтягнули мене від екрану і скрутили мої руки, хоч це не легко вдалося їм. П’ять чоловік ледь втримували мене, наче дужого, ошалілого воїна. Але я вже не мав ніякої думки, ні в голові, ні в середині свого нутра. І на їх соте чи тисячне запитання я відповідав завжди коротким, чітким, лаконічним, ствердним, беззаперечним, улюбленим, веселим, натхненним, прекрасним, повним суті, глибокості, усебічності, повним розвитку і розквіту, професійним:
- У у у у! У у у у! У у.
