Це кляте твердження
Тобі звучить як вирок.
Знищ цього дикуна, що втік із дому,
Безумця, що волає у пустелі міста.
Тебе давно він розорив убогістю – в руках у нього
тільки ручка й зошит. Найбільша насолода – край,
де пурпурове небо сходить і заходить.
І мариться чудова леді ця, яку ніхто не бачив.
Хай мовлять сутінки в тобі, що рвуться в сховок,
Нажахані від кіптяви і диму. Замурзані й приречені
до самоспалу й вигору. Недовеселий погар
вони побачать свій – в самозакоханій химері.
А ти де будеш?
Валятися в траві під пожиранням спеки,
З руками розпростертими до світу й бюрократій долі.
Формальностей її, безщастя міфів. І з ранком-хмелем
Калачиком ти скрутишся або пірнеш в нору в подобі
Звіра. Усе задля догоди страху. Він пофарбований
В веселощі багато років вже. Покришений десь чахне
хрест, якому ти хіба накинув насміх-тогу.
Живися сонцем й місяцем, бо ти безчасся син.
Довершене дитя, яке чекає лиш повернення.
В тобі бринить небесна твердь, тече безсмертя в жилах
Що більше, аніж всесвіт весь. В тобі пульсує рокіт грому…
Ти ждеш метаморфоз, що з лялечки переростуть колись,
Та поки дремлять.