Я вишиваю нитками безсоння цнотливий ранок. Знову, наче вперше. Хоч місяць небом мандри не завершив і краплі ночі ще на підвіконні. У голку засиляю перший промінь - хрупкий, сором'язливий і тендітний. В чеканні чуда у порі досвітній стоять ліси, сумні і нерухомі. Рожеву нитку покладу на обрій, осоння ясно загаптую сріблом, по травах роси кину дрібно-дрібно, розсиплю заходом останні зорі. Розквітне небо вишитим обрусом, стече у безвість ніч за видноколо. Дістане ключ Дажбог золоточолий, розчеше по полях пшеничні вуса.
