Минуло декілька сторіч страждання Етюдів лячних, хтивих, з нотками бажання, Із присмаком металу на ключиці. Тінями сновидінь твій силует насниться. Шафран і тьмяний запах коріандру, Мов мавкою або лісницею, з тугой Розільється дурманом у танку примарном. Твій погляд хижий кольорів природ. Обряд на обрії сузірь, сплетем вінок - З зірок, турбот та існування. Чому ніхто з макабричних істот Нам не

Чи минеться це колись? Може доля то така? Недотепи, простака. Лине сивим горностаєм у бездонне забуття Хто стріляє, той впаде, Спис ворожий не підніме! Трохи сенсу закладе Трупом блідим в полі сірим. Не мені судити час, Що спроможний вбити горем. Сум судомний, мов міазм Ринув у свідомість... хто я...

Сміюся, хоча й біль дере у грудях, От от розтане він в глухій імлі. Мільйоном крапельок на зелені трави, Однак не байдуже мені. Що всесвіт той ховає в тінях Сумних, обпалених зірок? В думках безхатька у неріднім краї. Тих сліз солоних звивистий танок.

Хотів би птахом вільним полетіть Не дивлячись униз, на гори... У мандри з всесвітом безкраїм До сонця нескінченного. Блакить... Домівка - поле золотеє, що так утримує мене! Не знав в житті іще я горя. Хоч знаю це. Брешу, обманюю себе. Мені би птицею у небо... Здається й біль колись мине...

Спогади днів нестаріючих з віком Віру в майбутнє безмежно карбують. Тісно сплітаючись квітковим слідом Руки багряною кров'ю знелюднять. Підступною посмішкой, наче дурманом Кривдой шипастою смуту несуть! Низким укліном ті славлять тирана - Лижуть підошву, язик аж снують! Хто б це не був - не пробачим ніколи! В сердці безсмертно надія лине Хоробрих синів закарбованих долей В сердцях у нащадків