Чому такий похмурий ти? Чому ховаєшся від мене? Я хочу зрозуміти твою душу. Відкрийся мені хоч раз. Я не вдарю, не скривджу. Клянуся своїм сонцем, яке вже закриває місяць. Дарую тобі своє проміння, останню надію і любов. Я помру раніше, ніж побачу твою щиру, широку усмішку. Живи заради мене, молю. Я мрію дивитися на тебе з найвищих хмар на небесах. Не страждай, не плач, молю. Хоча ні... пролий

Моя душа прогнила до дна, тіло розрубало до кісток. Була в мене ціль лиш одна, а отримав у відповідь вирок. Обіцяв я, благав довіряти словам, що вустами своїми кривавими, я казав, ледве вірячи у них сам. Схибив, так. То було правдою. Що маю робити я тепер? Куди мені податись? Чому не я тоді помер? Веліть вже і мені ви здатись...

Сонные улици спят одиноко, Мокрый асвальт лежит не широко... Стонут деревья роняя слезу И тишина как будто в лесу... Вогкий туман тихо ляжет на плечи, Слышно вдали где то ...Время не лечит... Грязью испачкана вся красота, Миром царить начала пустота... Небо нахмурилось, солнце устало, Хочется жить, а жизни так мало....

Да сколько же можно терпеть ету боль... Когда между вами взаимности ноль... Когда в разговоре нет чуточки ласки... Кодда всё кошмар, а не как из сказки... Да сколько же можно терпеть ети слёзы... И забыть, что такое, когда дарят розы... Да сколько же можно себя так винить... Любить и терпеть, терпеть и любить... Забросить себя и жизнью не жить... Да сколько же ети мученья терпеть... И сердце