Мені завжди здавалося, що мій батько не ходив по землі, як усі люди, а трохи ширяв над нею — як чайки, що сідають на воду, торкаючись її легким крилом. Може, тому, що він ніколи не стояв на місці. Його ніби й не тримала ця земля — настільки завжди був у русі. З ранку щось лагодив — то двері сусідам підправить, то виточить якусь втулку на своєму верстаті, то комусь прикрутить дріт до стовпа. Міг піти косити в Дубину, потім - закинути сітки на кар’єрах, а через годину вже їхати комусь склепати димар чи підправити телевізор. Його звали Володимиром, але мама ніжно кликала його Владіком. Сусіди ж

Колись в нашому селі була Свято-Миколаївська церква, збудована ще 1762 року, з дзвоном, що лунав над усім Олбином. З 1859 року тут служив отець Феодор Рубановський, а моя баба Маня, коли була ще моторною дівкою з довгою косою, стала хресною його прийомної доньки Ольги. Більшовики церкву закрили, а після війни її і зовсім перебудували - зробили з неї школу для старших класів. Тепер у колишньому вівтарі стояли парти, а в притворі облаштували директорський кабінет і вчительську. Старий церковний дзвін, схожий на велику бронзову грушу, довго ще валявся на задвірках школи - під столітнім дубом,

Зателефонувала мама – у неї трагедія. Посеред ясного дня у двір залізла лисиця і влаштувала дас массекзекуціон – падлюка передавила і розірвала всіх курей. З тупою маніакальною жорстокістю і холоднокровністю айнзатц-палача Дирлевангера вона ловила нещасного птаха, похапки перегризала шию і гналась за іншою жертвою. Рябий півень, старий хазяїн двору, загинув першим. Влітку він безстрашно бився з коршаком, який хотів поцупити молодушку, і таки відбив її. Але зараз сили були не рівні. Півень кинувся на захист своїх підопічних, але швидко згинув в нерівному бою, як «Яструбок» проти «Месершміта».

У самому кінці нашого села, між тракторною бригадою та дорогою на сусідній Вовчок, розкинувся ставок Брисовщина — великий, зарослий, мов забутий. Він ховається в зарослях лепехи, верболозу й облізлих корчів, ніби не хоче, щоб його зайвий раз турбували. Тут водилися карасі — дрібні білі, блискучі, як срібні монети, і коли один тріпотів у твоїх долонях, то здавалося, що ти спіймав не рибу, а маленьке щастя. Ми ходили туди з хлопцями — хто з бамбуковою вудкою, а хто з простою лозиною, зі старим гачком і поплавцем із гусячого чи воронячого пера. Щоб краще клювало, треба було зняти черевики,

Є такі речі, які навіки застрягають у пам’яті не через свою значущість, а через те, як твоє тіло їх запам’ятало. Дрібниці. Деталі. Але вони — твої. Назавжди. Наприклад, стук дощу по даху, коли ти прокидаєшся серед ночі, загорнутий у ковдру. І раптом чуєш — бух! — падає яблуко з старої яблуні, що схилилася над хатою. Воно котиться по мокрому залізу, глухо гуркоче й зрештою падає в темряву. А ти лежиш, дослухаєшся. Чуєш, як у другій кімнаті хропить дід Микола, як вітер злегка шарудить гіллям по даху, як дощ не вщухає — і в цьому є своя радість: ще можна не вставати. Ще можна спати.. А ще —

У нашому селі було два магазини. Один - сільмаг, поруч з клубом, де продавали все, що могло знадобитися в господарстві: сокири, лопати, гвіздки, мотузки, грубні плити, алюмінієві каструлі, чоботи, халати в квіточку і ватяні кухвайки. За прилавком там стояла тітка Ніна - завжди чемна, в чистому сірому халаті, з добрим обличчям, яке одразу ж розцвітало усмішкою, щойно ти переступав поріг. Всередині пахло металом, мастилом і гумовими чобітьми і для дітей там не було нічого цікавого. Мені там не дуже подобалося. Там не було нічого, що пахне щастям. Інша справа - продовольча лавка. Там пахло

Я приїхав у Ольгине на день. Давно вже тут не був. Після смерті баби Галі, а потім і батька дорога сюди якось відмерла. Їздили хіба що на проводи — на коротко, як у гості до тіней. Двір зустрів мовчки. Все стоїть на місці — і хата, і сад, і криниця з похиленим журавлем. Але все ніби інше. Зовсім не те, яким було колись. Дивишся — і не віриш, що тут колись кипіло життя. Що баба Галя снувала тут цілими днями, поралася, виносила мені з хати борщ у мисці з вишневим обідком. А там, на призьбі колись сидів батько і клепав косу. Трава кругом по коліна, густий бур’ян вже лізе на стежку, що веде до

1. ЛЮСТДОРФ Вагон був переповнений. Влітку всі одеські трамваї переповнені. Особливо ті, які прямують до моря. Двадцять сьомий маршрут, в якому лейтенант Максим Корецький їхав до місця своєї служби, також не був виключенням. Ще вранці Максим з хвилюванням дожидався в управлінні кадрів штабу округу як складеться його доля. У спекотний липневий день в Одесі, коли сонце вже зранку нещадно гріє узбережжя, кожен знаходить свій порятунок від спеки. Відпочивальники на пляжі радіють свободі носити шорти і майки, насолоджуючись прохолодою води і свіжим бризом. А для військових в очікуванні припису