Зателефонувала мама – у неї трагедія. Посеред ясного дня у двір залізла лисиця і влаштувала дас массекзекуціон – падлюка передавила і розірвала всіх курей. З тупою маніакальною жорстокістю і холоднокровністю айнзатц-палача Дирлевангера вона ловила нещасного птаха, похапки перегризала шию і гналась за іншою жертвою. Рябий півень, старий хазяїн двору, загинув першим. Влітку він безстрашно бився з коршаком, який хотів поцупити молодушку, і таки відбив її. Але зараз сили були не рівні. Півень кинувся на захист своїх підопічних, але швидко згинув в нерівному бою, як «Яструбок» проти «Месершміта». Весь двір в крові і трупах, як на картині Рубенса «Побиття немовлят».
І ні тобі, руда падла, хапни одну чеботурочку і чеши в свій ліс. Так ні ж бо – як не з’їм, то понадкушую - всіх порішила.
Правда і розплата для агресора сталася швидкою і невідворотною. В час цифрових технологій і карма приходить моментально. Мама хоча і пізно, але почула відчайдушний галас курей у дворі, вибігла з хати, угледіла лисицю, яка в той час заникалась в курник. Там для неї і закрилася пастка.
Сусід Саша - мисливець виконав лисицю дванадцятим калібром як ворога народу прямо через шпарину в дверях курника.
Мама перерахувала збитки і не дорахувалася двох курей. Зажевріла маленька надія. Кликала їх «тю-тю-тю» і «ціп-ціп-ціп», але все марно.
Потім прийшла сусідка тьотя Надя і каже:
- Так ось же де вони!
Дві курки, тихо сиділи високо у листі на старій шовковиці і уважно дивилися трилер, що відбувається внизу. Я думаю, що це були самі розумні та досвідчені курки, які давно на дозвіллі відпрацьовували навичку «зліт – посадку», своєчасно покинули аеродром і з першим сигналом тривоги злетіли на дерево. А ще кажуть, що всі курі – дури. Виявляється, що не всі.
Загиблих мама похоронила в братській могилі, а лисицю через побоювання, що та може бути скаженою – спалила.
Після цієї історії мама занудьгувала.
- Кінець моєму господарству. Феніта ля… доместіко, - сказала вона.
Господарство у неї і так невелике – два коти та десяток курей. Раніше ще був старий пес Роксі. Так перед зимою він помер. Тепер же і курей майже не стало. А ті, що залишилися - я їх назвав пілотками – після трилеру без півня стали демократками - перестали нестись як слід, або несли яйця де попало, не признаючи гнізда.
Мама жалілася, що в селі ніхто не хоче їй продати півня. Каже, існує забобон, що якщо продаси півня, то в твоєму господарстві наступить занепад. Курей можна купити, а от півня – ні. От і роби що хочеш.
Взагалі то з курями є багато прикмет, в які вірять наші люди. Наприклад, якщо кури б'ються — чекай гостей, якщо вони рано зібралися на сідало, значить буде дощ. А якщо у твій двір навідалась чужа курка, то це до багатства. Якщо ж ця курка ще і яйце знесе у твоєму дворі, то багатство наступить найближчим часом. Ще є таке повір'я, щоб несушки завжди поверталися для кладки в гніздо, в нього кладуть кілька пір'їн, зістрижених з їх хвостів.
- Знайдемо ми тобі півня, - заспокоював я матір, а сам розпитував, хто продає таку худобу. У нас на Одещині я таких забобонів і прикмет не чув. І ось одного разу товариш підказав адресу жіночки в одному селі, що продає курей. Ми зустрілися біля двору.
- Без питання, продам, - сказала жінка. – Гарний молодий галльський півень. Тільки він трохи цей во…
- Хворий?
- Та ні, я би сказала зовсім навпаки. Надто активний. Розбишака. Зі старим півнем постійні схватки.
- Це не страшно. Нам такий і потрібен. У нас старих півнів немає.
Хазяйка винесла з двору картонну коробку від телевізора в якій був упакований наш півник. І я повіз його в примусову еміграцію на Чернігівщину.
Півень дійсно красень. Ален Делон серед півнів. У чорному фраку з темно-зеленим хвостом, звисаючим ззаду як фалди. А на шиї переливається золотом тонесеньке пір'я наче шарф у стиляги. Сильні лапи, схожі на жовті ботфорти. Одразу видно французьку кров.
Я назвав його Коклєном. Напевно через те, що наші друзі живуть в будинку на вулиці Некрасова, фасад якого прикрашає ліпний галльський півень – символ старовинного французького роду Коклєнів, яким і належав цей будинок.
Поки ми доїхали, Коклєн обісрав всю коробку, думав, що везуть на заклання.
Мама ж назвала його Одессітом. Вона закрила збентеженого та розгубленого півня в курнику на два дні, щоб не втік та звикся з новою реальністю. Прибулець заліз в куток під самий дах, принишк там і сидів зі скривдженим видом. Пілотки спочатку віднеслися до Коклєна поблажливо. Що це за юний засранець тут з’явився. І кудахкали невдоволено. А через декілька днів до курника надійшло молоде поповнення. Сусідка купила матері на базарі ще чотирьох молодих курочок.
Тоді Коклєн гордо вийшов з курника і як заслужений артист витягнув шию, розправив крила, потріпав ними гучно, щоб звернули увагу, та заспівав свою пісню. Це була не звична для цих країв пісня «кукуріку», а виходило якось лагідно, по-французьки – «тітті - нінні – кок - кор». Кури остовпіли в захваті від зарубіжного співуна. В цій пісні було щось про тіті, а отже і про любов…А любов, вона і курці потрібна.
Півень проспівав ще раз, потім ще раз, на біс.
Кури шумно зааплодували.
І після цього Коклєн відчув себе хазяїном гарему. А може і просто хазяїном у дворі. Він важно ходив по городу, активно розкопував черв'ячків своїми сильними лапами. Як тільки находив щось їстівне, починав ніжно воркувати і пританцьовувати - запрошував курей до їжі. Сам же ніколи першим не їв свою здобич. Всіма силами, віршами, піснями та танцями він вмовляв кожну курицю скуштувати знахідку, і тільки коли всі вже відмовилися, міг їсти сам. До кожної співмешканки ніжно воркував, як голуб, та галантно підсовував знайдене зернятко. І тут же відкрилося його життєве кредо - «Секс і дисціпліна».
Звісно, хто куричку кормить, той куричку і танцює. Після того як рябушка поласувала знахідкою, Коклєн говорив їй «пройдьомтє-с», без довгих розмов притискав обраницю до землі і показував як її любить. Інколи він починав закликати до їжі і танцювати навіть без знахідок, бо любов – це любов, і черв’ячки та зернятка тут ні до чого, а просто куричка занадто приваблива, особливо коли повернеться до нього хвостом. І схоже, курям подобалися такі забави. Навіть обидві старожилки - пілотки визнали авторитет Коклєна і стали рахувати своїм ватажком і повелителем.
У дворі запанував порядок, як в армії. Після ранкових пісень кури дружно йшли по своїм гніздам нести яйця, потім сніданок, любов, черв’ячки, знову любов з піснями і танцями, обід, любов і вечеря. Далі – всі на сідало, а тих хто зазівався, Коклєн підганяв пенделями.
Коти лишній раз не навідувалися в двір до курей, а коли і траплялося, швидко його перебігали, щоб не нарватися на забіяку. Згодом Коклєн знахабнів і почав кидатися навіть на маму, коли та заходила у двір з ковшиком зерна.
Пройшов рік і знову телефонує мама.
Сусідський пес зірвався з прив’язу і забіг у наш двір явно не з добрими намірами. Коклєн кинувся напереріз і почав захищати курей. Обидві пілотки не стали довго чекати і привично злетіли на шовковицю. Знову стався хорор. Собака задушив двох молодших курей і покалічив Коклєна. Коли мама знайшла його скривавленого і ледве живого, у півня була розідрана шия, звідти висунулось воло, голова скручена вбік, прокушене стегно, одне крило вивернуте. Вона принесла пораненого в хату і поклала в ящик з соломою. Півень лежав непорушно і здавалось, ось-ось і віддасть Богу душу.
Сусідка порадила:
- Заріжте його, поки ще не здох. Щоб не мучився.
Однак мама не погодилась. Вона перебинтувала стегно і крило та сказала, що у неї рука не підніметься зарізати Одессіта.
- Як здохне, то здохне. Така його доля, а сама його різати не буду.
Я телефонував кожного ранку.
- Ну як твій потерпілець?
- Не здох ще. Але голову підняти не може, висить набік.
- То може заріж його, доки ще живий.
- Ні! Це ж твій подарунок, я його не заріжу!...
Мама днями сиділа над пораненим бійцем, як над немовлям, підсовувала йому подрібнених кукурудзяних зернят, але він не хотів їсти. Лежав у ящику на боці з напівзакритими очима. Тоді вона відкривала йому дзьоб і запихувала зернята силою. Коклєн випльовував – «залиште мене, мадам». Зернята збиралися у воло і далі не проходили. Воло з обідраним пір’ям випирало як гуля. По краплині капала в розкритий дзьоб воду. Коклєн байдуже дивився на світ мутним оком, який виявився занадто жорстоким для такого красеня.
Через тиждень Коклєн підняв голову і прохрипів щось гортанно-трагічне замість своєї ранкової пісні. Так, наче будильник в телефоні, поставлений на вібросигнал. Ще через тиждень виліз з ящика, зробив два кроки і впав.
На третій тиждень мама винесла півня на двір та поставила на землю. Він побачив своїх курей, замахав лівим крилом і загильготів щось на подобу «Je- suis de reto-o-o-ur!». Потім дошкандибав до першої курки і без лишніх сентиментів, відштовхнувшись однією лапою від землі, стрибнув на неї, але не зміг утримати рівновагу і впав на бік. Піднявшись, закричав:
«Re – to – to – o – o - ur!» - заголосив Коклєн. І в цьому крику була і радість повернення, і сором каліки, прикрості на власну недосконалість, і жага помсти, і образа на такий злий, підступний та недосконалий світ.
- Ну, Одессіт, якщо так стрибаєш, значить, будеш жити, - сказала йому мама.
А ще через тиждень він зовсім оклигався і почав стрибати і дзьобати маму, ревнує, падлюка, до своїх курей.
