Мистецтво з'являється лиш у пітьмі, Де біль та неприязнь в повітрі літає. Там де розмовляють з глухими німі. Митець хто радіє й в одночас страждає. Мистецтво зростає із грунту думок, Там сльози та сміх б'ють в обличчя металом І бій на життя за повітря ковток, Втискається в шкіру чорнильним фіналом. І високо в небі митця не знайти Бо ж з камнем на шиї ступає землею. В безплідних потугах себе

Нам в дитинстві кробку вручили Невеличку, такого ж віку Щоб думки з речами жили Оселялись в картонну домівку. Положіть же туди іграшок, Щастя мами і ніжні руки Киньте гору дорослих усмішок Магію світу, незвичні звуки. І тарілку жбурніть розбиту Вам за неї влетить від бабусі Ви ж дитина, вам нудно жити Ви завжди в метушні та русі. Покладіть же перший дзвоник Хвилювання та страху насипте Заберуть

Спалахнули нічні ліхтарі, Світло темряву хмелем налило, Розповзлось наче мед по землі, Час заплутало світло... спинило. Стихли деннії звуки життя, Розлетілись мов осінню маки. Лиш машина зі збору сміття Пожирає гуркочучи баки. Просувається містом невпинно, І сміття все збирає-збирає. Зуби клацають й щохвилинно, брухт у жерлі з металу зникає. Наповняється скривлена паща Тим, що було раніш важливо

Удар, ще один, швидше, сильніше, удар прямо в темряву, головою! Я впевнений, ось він мій вихід й не зможу я більше, зустрітися поглядом з справжнім собою. Так, не здаватися, з силою бити, вперся у чорнії двері кулак. Скоро я виберусь з клятого вашого світу, ось і щілина у темряві, бачу яскраво-червоний мак. Там, у землі, серед квітів на мене чекає спокій і теплая вічність з закритими міцно очима.

Мені б мов трава прорости й не дивитись Диким обличчям в рожеві очі. Хочу дощами бездумно упитись, Викинуть з пам'яті дні та ночі. Видерти шмаття з свідомості п'яної. Спогади в прірву жбурнуть не жалкуючи. В них я людина з війни уявної, З світом борюсь за скарби неіснуючі. В пам'яті сенс людсвом вправно нав'язаний, Вічним тавром на чолі розлився. В чорний казан ти стрибнуть зобов'язаний, Супом