Мої найближчі люди, Це нічні метелики, Хоч краса у них безмежна, Але тягнуть вони, Все одно до пекла. Я звісно все применшою, А як інакше, Треба якось відбілити шлюх та підарасок. Хто це сказав? Я це сказав! А хто як не я вам підкажить що ви вже дійшли до дна, А хто як не найближчий вам покаже що ви у підніжжя зла. Прости господи і Боже упаси, це будуть ваші імена на тисячі років.

Нікому й нізащо Не дасть він свободи ніколи. Він жартами тебе, Як кожного з нас, Як дітей — система, Як партія — думку, Не дасть він тобі Жити без смутку. Поки є він — Не буде сили. Нікотин просякне У твої вени та жили, У груди до тебе залізе, Він забирає усе, Дарує хвилину — Ти будеш мрійливим, Маритимеш про завтрашні ночі. А їх не настане Без наступної дози... На цьому кінець Твого існування, Тож не плекай надію На марні сподівання. Мансуров Артур

Залежність — штука є страшна, Маскована це форма зла. Щоб з нею жити, Треба гроші мати, А відмовлятись від неї тяжко, Бо дуже манить іще раз Увібрати крайній косяк диму. Ти відчуваєш, Як голова колом ходить, Серце калатає І тиск до неба підліта. В моїх легенях — історія життя, Тяжкого, розбитого романсу. Його не виліковує Ані усмішка твоя, Ні пристрасть до яскравого життя. Тільки наступна сигарета Змушує писати затуманені куплети. Мансуров Артур

Немає більше наших, Немає тут чужих. Більше не спитаєш, Який печуть пиріг. Немає більше неба, Немає тут землі. Вони тут все пожерли, Немає куди йти. Навколо озирнися — Всюди допалки вогню. Не підходьте близько, Бо радіація у кисні. Все це, як там кажуть, — Форма піклування, Любові, допомоги, Братського сприяння. Бачиш там сусіда? Наполовину спалений. А бач його дружину? Сидить десь з головою. І там оно людина Йде без рук і ніг. І я ще нагадаю: Боляче усім, Хоронити друзів, Знайомих, Найрідніших. Ось це все, як там кажуть, — Просто помилились. Та я вам обіцяю: Вони влучили у ціль. Не питайте

Ти маниш мене, Мов бузок навесні. Та квітку твою зривати не можна, Бо це незаконно, Та й штраф немалий. Та таку красу Тяжко просто лишити — Я мушу хоча б якось її зберегти: У пам'яті своїй Чи телефонній... Неважливо! Головне, що по секрету Я все одно зриваю Бузкові букети. Мансуров Артур

Коло за колом, Гуляючи вулицями, Я бачу людей — Видно їх усмішки. Ким вони є? Яка у них сила? Хто з вас співак, Поет чи актор? Який ти діяч? Який в тобі сенс? Подайте цей знак, Відгукніться на крик! Я прошу, я мушу Знати, що є насправді, Що не відлюдник з дурними рядками, А також людина, як кожен із вас. Я хочу свій вірш зачитати сміливо, З листочком в руках, І посеред площі, Не відчувати сором, За те ким я є, А просто віддатись моменту життя... Тож прошу я вас: відгукніться на душу, Скажіть, що людяним бути я мушу. Мансуров Артур

Ми з тобою у ночі, Йшли крізь жоржинові кущі. Та через незначну годину, Я почув твій гучний хрип. Якомога швидше озирнувся, Але побачивши тебе, я усміхнувся. Ти була уся в чорно-фіолетових тонах, І неглибокі є порізи твоїх руках, То все жоржинові кущі, Вони відмітили тебе. Я бачу твої сльози, Що насуваються мов грози. Моя емоція комедія, Хоч для тебе це трагедія. Твої сльози викликають сміх. Мансуров Артур

В мене немає слів, Щоб сказати тобі в обличчя: Присутність твоя така чарівна... Твої мінливі, як сьогоднішня погода, очі, Твоє волосся відтінків серця. Я розумію, що почуття є не взаємне, Я знаю, що побудова світу у нас від’ємна. Ні до кого, окрім тебе, я не відчував такого негативу, Ні до кого, окрім тебе, я не відчував такого плину. Відомо, що ти непостійна, І не загадка, що я почуття твої кривджу, Але єдине, що хотілося б тобі Від щирого серця побажати: Щоб твоя душа була відкрита до справжнього кохання. Попри те, що це не я, Я бажаю тобі вічного... Мансуров Артур

Коли по сусідству панує вона, Страшно казати приємні слова. Тільки спробуй відкрити рота, Вона за тебе розкаже прозу. В неї важливішого немає у світі, Крім квітів що ростуть в болотному цвіті. Ця жінка намагається вчити життю, І отруїти кішку мою. Ця шановна панна, Разом із цвітом лежить у канаві. Мансуров Артур

Цей світ не згине не стане без тебе. І я жити буду, як доти жила. Та очі твої, порожні без мене. Без тебе і я зовсім інша була. В коханні зізнатись не можу. Бо лише крок на зустріч ступила. Прийняти я все таки мушу, Почуття, що відчути посміла. Не треба ні зірок ні квітів у полі. Я хочу лиш груди слухать твої. І хочу спитати у нашої долі. Коли вже ці руки стануть мої? Мушу зізнатись що в грудях палають, Таємні і теплі, та милі чуття. Світ від думок моїх мов завмирає. таке сьогодення мойого життя. Чого ти запнувся, стоїш в далині? Я тут, я справжня, з почуттями тобі. Крок за кроком на зустріч

Як я голосно кричу в своїх думках, А на ділі я просто шепочу. Чи то сили в мені вже нема, Чи то страх стискає щоночі. Як я хочу кричать на людей, Що допускають цього божевілля. Серед світу: добра та пісень, Злидні хочуть набитих кишень. І нас знов годують війною, І нас знову годують жалем. І наїстися зло вже не взмозі, Тільки бруд навколо людей. Чи то Бог - таке допустив, Чи то люди якісь нехороші. І я знов у думах кричу, А насправді, я просто шепочу.

Na świecie jeszcze, lecz już nie dla świata! Adam Mickiewicz, „Dziady”, Upiór . *** У хму́ристому надвечір’ї Саме́ на Вдовин í м узгір’ї Дівча бентежливе стоїть. Внизу тривожні хвилі б’ються І, може, гребнями торкнуться До тіла ніжного за мить. *** Аж ось в обійми холоднаві Щонайлюбішому Варнаві Небога щиро подалась. «Гадав я, що тебе лишився!» «І з цим бодай ти примирився, Бо світла я ще не зреклась. Якщо зі мною прагнеш бути, Пітьм í дозволь мене здобути, А поки я — минуща тлінь». «Тебе не хочу погубляти І милої перетворяти На проклятущу напівтінь». *** Тоді, журливо усміхнувшись І