Її розбудив дзвінок телефону. Дивно, 4 година ранку, хто б міг дзвонити і чому… Вона глянула на екран, але і той не дав їй пояснення. Номер був незнайомим і її одразу огорнула дика, свавільна паніка. Вона завмерла всього на один короткий момент, а вже потім взяла слухавку, боячись навіть промовити слово. Кицюню, доброго ранку… Я напевне розбудив, тож вибачай. Загубив свого телефона, але юнак на заправці люб’язно погодився мені позичити свого, щоб ти не хвилювалась… Вона видихнула в трубку з полегшенням, розуміючи – це не її близькі, тож все нормально і зараз можна буде знову перепочити.

Три кроки до нових мрій Через поля безнадій, Ексцесів і небуття Скоро нове життя. Два кроки і дежавю, Окроплені кров'ю. Казки у вирій летять, Мамо, ще секунд п'ять. Крок - і я вже тут, Серед чужих пут. Вирвусь і зацвіту Розвіяна по вітру.

Вона знов закривала очі, молилася про основне, Хоча всі їй в істериці говорили, що це не те. Вона лише видихала і рахувала до ста. П'ятдесят три... Шістдесят п'ять... Сто. Не моя вина. І коли її дихання стало спокійніше усяких мантр, Вона збирала з чортових оплесків свій гонорар, Поверталась додому, приймала гарячу ванну й холодний душ, А потім до червоних очей стирала з повік стійку туш.

Її подорож починалась з невеликого білого автобуса, чоловіка-водія віку її батька та маленького чужого кошеняти у червоній переносці. Понад тисячу кілометрів у сльозах і музиці – вона не хотіла залишати родину, друзів, звичний ритм життя. На той момент вона не хотіла нічого – світ перестав існувати, вона сама була лише згустком болі. Але все що нас не вбиває, робить нас сильнішими, чи не так? Кожен крок невідомим містом – неначе боротьба з невідомою силою, наче вона пливе проти течії. Кожне знайомство з новими людьми – розчарування. Люди зациклені на собі, не цікаві, інші… Не такі душевно і

Тихо-тихо, без упину, колисаю я дитину. І шепчу на вухо казку - посиди ще тут, будь ласка. Мрію-думку розкажи, новий всесвіт покажи. Сенс життя ти подаруй і обійми приготуй. Я піду за синє море чи у височенні гори. Подолаю я кошмари, в дружки я візьму примари. А ночами гарне поні зазира до мого соні. Будь щасливим, мій маленький. Ти і є моє серденько.

Сонце.. питання у пріоритетах) Чи трохи в дівочих секретах... Але тобі не туди. Бо, коли я вирішую прати, Замість того, щоб тебе цілувати.. Закоханість явно не ти. Бо коли всі думки не в попад, І лише стегнами є чіткий такт.. Точно це не прання. Поцілунки пристрасні, довгі, палкі, Обійми то сильні, то чудом легкі.. То більше аніж бажання. Тихо, сонце, не лякай Кохання.

Леді не личить носити брюки, Розводити ноги під час сидіння. Леді не личить холодність - її муки Не більше, ніж одне співпадіння. Леді повинна прикрити тіло. Витри губи - не будь повією! Леді, навіщо тобі своє діло? То чоловіче... Дім і є мрією. Ти хіба леді? Ти надто товста. Схудни, бо заміж таких не беруть! Боже, ти леді? Худе як з хреста... Їж трохи! Дошки, то вже як вмруть! Йди, леді, в церкву.. на кухню, в город. Йди прибирай, до дітей - то твій сад. Жди свого милого. Що скаже народ? Досить. Я - Леді. І без ваших порад.

Ця вишиванка - про жінок мого роду, Про біль і про радість, про нашу свободу. Про вірність країні, любов до життя, Про жагу, наснагу та майбуття. Про руки бабуні, про посмішку мами, Про тихі розмови, що ллються ночами. Про квіти пахучі біля рідної хати, Про тих, хто так палко вміє кохати. Про сонце над морем, туман над горами, Про пташку малу, що літа над полями. Про хліб запашний, як лиш вдома буває, Про пісню грайливу, що родина співає. Про ніжність, красу і чарівнії очі, Про бузок у букеті, цілунки дівочі. Про ніченьку довгу, світанок мрійливий, Про перше кохання і погляд щасливий. Про

Він сидів на своєму посту та дивився у небо, затягнуте хмарами. Воно було абсолютно чорним – ні зірок, ні тужливого місяця. Непроглядна, суцільна темрява, яка ніби мовчки засуджувала це кровопролиття. Адже така жорстокість – це неприродньо, неправильно, дико навіть для матінки природи. Солдат був занурений у думки, але це не відміняло його уважності. Ба, навпаки, мотивувало до роботи, стримувало від сну навіть у найважчі години чергування. Саме це давало сил та наснаги боротись, захищати рідну землю, а основне – вижити. Раніше, він не розумів навіщо берегти себе, якщо потрібно битись до

А серце завмирає в тишині, Ховається... Лікується любов'ю. І погляд той горить, немов в вогні Палає пристрастю, жагою та журбою. А руки трусяться, немов у новачка, І голос той хрипить у мікрофони... Сидить дівчина, наче пташечка, І Богу молиться за миті ті до скону.