Хотіла йти вперед - та все кочусь назад... Не можу знайти відповідь: " Як побороти страх?" В коханні, в роботі, в побуті - і всюди, я одна... Немає навіть подруги: така біда моя! Якісь неначе крутяться, ті люди навкруги, Та серед них, я, як не я - кочусь з життя гори. Блукаю в днях я відчаю, б'юсь об стіни ран... А хотілось жити повнісіньким, щасливим тим життям! І поки люди поруч вже

Прийди до мене - в обійми мої впийся: Немає більш надійного плеча! І дотикам моїм відраз відкрийся - Дай волю ти віддатись почуттям. Не матимемо сили зупинитись, Не буде часу в нас іти назад. І раз за разом вустами ми тулитись - Будемо, й грітись поглядом в очах. Хотілося б щоночі та щоранку, Тебе стрічати поглядом страсним. Не бачить волі й тиші до світанку, В несамовитих обіймах тонучи

Є у мене думка моя, Що не зрадить у житті. Буде щастям життя ходу, Буде цвітом навесні. Можеш ти правдиво жити, Можеш вірити в добро. Можеш людям не вертати - Ними зроблене, те зло. Жити чесно й справедливо, Нести світло крізь життя. Та не думай ти мрійливо, Що не втрапиш у сміття... Кожен буде лізти в душу, Класти камені в рюкзак. Говорити: "Ти не дуже - Вір у диво, просто так!" І ті

Немає добрих - нема злих. Немає білих - нема чорних. Є відтінків кольори... Є туманів глиб широких. Десь впадеш, а десь взлітаєш... Десь повзеш та мрію маєш. Кожен вибір робить свій, Як прожити відлік днів! Хочеш бігать - то біжи! А як впадеш - не спіши... Думкою себе картати, Дай ти голову собі підняти! Кожен може оступитись... Впасти, злісти, не відкритись. Всім подіям навкруги - Можеш раду

Хворіє тіло моє й миттю, Я враз вже ліки знаю всі. Та, як мені тоді вчинити, Коли ті рани є в душі? Я ніби радісна й весела, Ходжу щоразу між людей. Та, є в душі моїй печера - В якій ховаюсь від очей! Бо в тих очах, я бачу правду... Ту правду глибоко в мені, Яка заполонилась вже думками: Чому, я не можу буть, як всі? І ті думки щораз лякають, Мене все більше - і на мить, Життя сторінки я гортаю,

Ідеш, отак, в житті ти стрімко, що й не побачити життя. Не бачиш - поглядів відтінки... Не бачиш - радості поля. Все тяжко, якось так, вдається... Й немає відповідей - "Чому?" Хтось, в долі, щастям - обзаведеться... Когось, зламає на вітру! І не збагнути, в якому місці - зробила помилку в житті... І як собі, тут відповісти - чого у прірву, летять дні. Та сумувати - часу немає...

Якби я знала, тої ночі... що бачу тебе в останній раз... Поглянула б, в твої блакитні очі - сказала б, що люблю, не раз... Тобі, так довго, не могла я - сказати теплих, щирих слів... Так важко було пересилить - гординю та характер свій! Йши роки... ми розділились - для діалогу не було тем. І лише поглядом зустрівшись, перекидались ми слівцем. Мені, так важко було збагнути - що ти людина є, як я!

Пишу слова...пишу рядками, Перепишу, я весь листок... Перегорну і буду далі, Виписувати думок тяжкий рядок... Пишу про горе, біль та смуток... Про щастя же нема й рядка. Хотілося б себе втішати, Та в тих думках, я вся німа. Незнаю, може, так то й треба, Себе жаліти на листі... Та я б хотіла, щоб у небі - Світило сонце ще й мені! Не думати про свої рани... Світити посмішкою з лиця... Чекати

Колись, ми були ще малі... Колись, нам пісні лунали дзвінко. Щебетали рясно солов'ї, співали пісню нам привітно. Ми з радістю йшли у новий день! Гортали дні, гортали хвилі - всіх тих, моментів навкруги... Були у спокою, ті днини. Ми ясно бачили життя, пощади в долі не просили. Нам спокій був, у радість дня... Ми волі крила відростили! І йшовши в ногу з новим днем, ми рясно віру ту плодили. Чекали

В тобі, я бачу - світла промінь! В тобі, я бачу - кольори... Твоє обличчя - наче море, ті хвилі геть мене знесли... І в тобі - барви веселкові! І з гір потоками річки... Квітучі трави серед поля, і лісу запах древесний. В тобі, я бачу й відчуваю - той запах ранньої роси... В тобі, цвітуть, ті рідні мальви - цвітуть і взимку й восени. Твій ніжний голос - мов відлуння, тих вільних птахів, мов

Ті почуття, складні, як поле бою... Та розумом, ти повна ще ідей. І лиш душа, кричить, в тобі: Все..! Годі..! Я більш тягар, не понесу, вже цей! Закриєш очі ти, на тії всі, душевні муки... І будеш й далі, шлях цей, йти. Та, стільки б, ти не ховалась, люба! - Від роздумів про завтра - не втекти. А, що те завтра?- в нім все, як і сьогодні... Відчуєш відчай, розпач почуттів. Бо, в тих стосунках, що

Вона любила - білі рози, вона любила теплий край. Та тільки, вітри та морози - вели її у небокрай! Чомусь, завжди, чиїсь руки - хапали твердо і за мить... Тягнули в темряви поруки, лишивши сліду темну нить. Вона ж, хотіла лиш кохати, віддавати поглядом тепло. А руки вели її за ґрати - за ґрати розуму свого. Коли діставшись тієї точки, вона побачила пітьму... Хотілось плакать їй щоночі - про свого