Був бути є я . Або : нема мене і не було без любові твоєї . Бо мамине серце не сердиться хоч як би себе не поводило чадо . Хай навіть недоля й надалі нещадна вщент рознесе дитя та ненина ласка у -кво кволий статус відновить : ще той рятуватись різновид але не баласта .

Виставлялась цнота на аукціоні торгувалась всоте тільки за сьогодні . Тільки за сьогодні ( що казать про вчора ? ) : цноти зроду модні - гроші вже в офшорах . Гроші вже в офшорах ніби в казнокрадів . Казнокрад - наш ворог цим би не злякать дів . Цим би не злякать дів сором ледь пульсує : вже минуло п'ять діб - їм іще пасує . Їм іще пасує ... мов в футбол босота перегравши сумнів виставлялась цнота

привіт, та глянь же ти на небо на дивні зорі ці. можливо я це щось зробила, що вплинула на них? можливо варто запитати, чому так сталось, га? чи, може, поки, почекати, коли все стане на місця? нестерпний біль у голові не вирішив чекати, тому пішла питати я до зірочок у хату. —чому надумали змінити ви колір свій красивий? —а це тому що ти зробила боляче одній людині. Та ти прекрасно її знаєш — і

Сьогодні рано вранці У лісі біля дуба Зустрілись якось друзі: Ведмідь і лисеня. —Вітаю, друже! - каже лис. А ведмежа говорить: —Привіт, а що ти тут один Робиш на морозі? —А я гуляти тут прийшов, У схованки пограти! Але всі друзі вдома сплять, Давай мене шукати? А ведмежатко й мовить: —Ну що ж, давай-но грати! Йди ховатись, а я тéбе Спробую шукати. —Ура! Рахуй до десяти! - Побігло лисеня. Минула

Три кроки до нових мрій Через поля безнадій, Ексцесів і небуття Скоро нове життя. Два кроки і дежавю, Окроплені кров'ю. Казки у вирій летять, Мамо, ще секунд п'ять. Крок - і я вже тут, Серед чужих пут. Вирвусь і зацвіту Розвіяна по вітру.

Безупинно повторюю, що відпускаю, й так тягнеться час в круговерті буденній… Все частіше краю себе і караю, сам друг і сам ворог, сам світло і темінь… За сміхом ховаю печалі і болі, за блиском в очах буревії і смерчі… Хто я у твоїй, хто ти у мої долі, скільки судилося спільних нам звершень…? Буває гублюся у власнім безсиллі, й тримаюся лише за пісні і вірші… Життя не завжди безтурботне й щасливе,

Жили ми всі як звичні люди, поки цей день би не настав, коли життя перевернулось і всі лишились без житла. Поки країна стогне й плаче, хтось сміх поширює, і наче все це сталось ненароком, все не їх же це вина. але кожен в світі знає, скільки днів війна триває, скільки діточок загибло, і чиїх це все рук діло! Ми ніколи не забудем, усі їх вчинки, що зробили ці безсердечні та злі звірі у нашій

На небі нам ниток напряли, щоб ми щось зіткати змогли, щоби ми на тім полотні залишились назавжди... Часом збиваюсь з маршруту, намагаюсь літати без крил, намарно шукаю баланс справедливості й правди… Ти – вітер, ти – витвір, ти – віра, яку я утратив давно, в моїх днях чорно - білих нарешті з’явились фарби… На життєвих дорогах горбистих втримати хочу кермо, й тримаю, лишень у дзеркала дивлюсь

Душа Вже не уперше, Лезо ножа іде по запʼясті, І кров та червона Змиває біль ту страшну, Що у глиб душі заховалась. Від люду рідні та близьких, Бо прагне сама все здолати, Без допомоги та слів. Кожне слово сказати ій складно, Про допомогу просити не вміє вона. Здається мов біла як сніг та душа, Але в середині морок страшний.. *** Думки Мільйон думок у голові Та жодну з них ти не побачиш Вагаюсь

У державнім палаці дітей та юнацтва страшні та містичні завжди кояться речі. Та гримаси директора, його лукавства ховають від нас те, що буває надвечір. Заплющують очі прокурори та влада, закривають вуха журналісти з телебачення. Ніхто не хоче з установою давати раду, бо люди не вважають, що це має значення. Та не спішімо й ми пропускати повз вуха темні історії, легенди у палаці загадковім. Діти,

Кожне дитя відчуває нестерпний цей біль, стискаючи в долоньках своїх маленьких улюблену ляльку, чуючи звідусіль, як вороги щодня руйнують нашу неньку. Кожен дорослий, що вже просяк журбою, бо не знає, як там вдома, як поживають батьки. Відібрала війна в нас однією зимою спогади, рідних, коханих і їх домівки. Кожна тваринка не знаючи мови все ж розуміє хто ворог, хто друг. Брати наші менші в

Мої кістки пропахли тобою, мій хребет замінив твій сталевий дух, але ти зник і вирішив, весінньою порою піти назавжди, думав не знайду. Ти - немов сонце, ранкова роса, що її бережно розсипає ніч, не тривожачи сну. Та я навіть не місяць, не зоря, лиш подоба безтілесна. зів'яла квітка, нерозпущений бутон. Чому ти можеш дарувати світу чарівний щирий ніжний погляд свій щодня? Чом свій ховаю я під