На перший погляд це був звичний ранок понеділка. Підйом, ранковий туалет, кава, убирання у діловий костюм, вивід машини із гаража та поїздка на роботу. Ось тільки стан Артема сьогодні був дещо розбурханим. Його збудження було неважко пояснити, адже учорашня новина була не з тривіальних. У неділю ввечері Артем, як і зазвичай, відпочивав. Він зручно влаштувався на дивані, похмелявся після учорашньої гулянки легким пивом та дивився впівока якесь соціальне шоу на YouTube. Учасники дискутували про спеціальні притулки для частково одухотворених людей. В принципі, більшість сходилася на тому, що

Його звали Артур. Із наголосом на першому складі, на честь знаменитого короля бритів. На протязі усьго життєвого шляху спільнота казала йому, що він убогий. Артур цього не заперечував. Він задовільнявся випадковими заробками та жив у комуналці. Сусіди по квартирі убогим його не називали, певно, тому, що вони були значно більш асоціальними, зубожілими та занепалими людьми, ніж наш герой. Артур любив грати на гітарі. Часто він просто сідав десь на вулиці у центрі міста та грав, переважно свої пісні, а також старенький панк-рок. Одного разу якийсь мажористого вигляду добродій зупинився і кинув

Впевнений, що багато з вас мріють чи, принаймні, колись мріяли навчитися літати. Хтось хотів відростити собі крила і, ревно ними помахуючи, незграбно пурхати, розмірковуючи, куди подіти руки, щоб ті не заважали. Інші нічого не ускладнювали і були згодні на звичайну левітацію. Добре. Припустимо, ваша мрія здійснилася, і ви злетіли над містом. Ось ви висите попід хмарами та, щасливо примружуючись, дивитесь униз. Ви бачите заповнені автівками та пішоходами вулиці, будинки, парки, фонтани… Нічого нового, хіба що вид з висоти пташиного польоту. І на що ви сподівались? Усі дива, що можна було

Влаштувавшись біля комина, я насолоджуюсь теплом та слухаю тихе шепотіння своїх хаотичних думок, погляд безладно блукає залою. Переводжу погляд з вогню на свої порізані руки, з рук на кам’яні стіни, зі стін на дівчину із химерним поглядом на ведмежій шкурі. Це, мабуть, найбільш затишне приміщення у нашій оселі. Якщо скласти руки разом, поєднання порізів утворить візерунок схожий на ластівку. «Цікаво, що б це значило», – думаю я, погладжуючи бороду. У цій приватній психіатричній лікарні індивідуальне ставлення до кожного пацієнта. Мені, наприклад, чомусь не дають голитися. Ніколи раніше був

У моєму маєтку доволі велика кухня. Напевно, це данина традиціям кінця XX століття, коли досвітки на кухні користувались великою популярністю серед дисидентів та представників рок-андеґраунду. Слуги відпочивають, я готую самостійно. Я люблю готувати. Тільки що я зварив заварний крем, навіщо – незрозуміло. Він нагадує мені густе картопляне пюре. Я зовсім не прихильник солодкого, віддаю перевагу пиву та м’ ясу . Зрідка – фруктам. Ще я шаную казки та звеличую жінок. Сиджу на кухні, витріщившись на каструлю із кремом. Потім – на цибулину. Цибуля займає особливе місце для мого народу. Можливо,

Був теплий весінній вечір. Віталік поспішав до метро. Він встигав впритул на останній потяг, у кишені було рівно чотири гривні на проїзд. Він перебував у піднесеному настрої. Цього вечора був концерт його улюбленого гурту, музики були в ударі, та Віталіку вдалося відірватися на повну. Після концерту була п ’ янка, і він був добряче напідпитку. Купивши квиток у автоматі, наш герой пройшов крізь турнікет та зовсім вже було зібрався йти до платформи, аж раптом шлях йому перегородив дехто у синьому кашкеті та кітелі такого ж кольору. – Це куди ж ви, дозвольте поцікавитись, молодий чоловіче,