На перший погляд це був звичний ранок понеділка. Підйом, ранковий туалет, кава, убирання у діловий костюм, вивід машини із гаража та поїздка на роботу. Ось тільки стан Артема сьогодні був дещо розбурханим. Його збудження було неважко пояснити, адже учорашня новина була не з тривіальних.
У неділю ввечері Артем, як і зазвичай, відпочивав. Він зручно влаштувався на дивані, похмелявся після учорашньої гулянки легким пивом та дивився впівока якесь соціальне шоу на YouTube. Учасники дискутували про спеціальні притулки для частково одухотворених людей. В принципі, більшість сходилася на тому, що ситуація тут подібна до будинків для літніх. Ті ж дві точки зору. З одного боку родичі начебто відмовляються від своїх близьких, що стали для них тягарем. З іншого – ті отримують гарний догляд та постійну компанію однолітків. У випадку частково одухотворених, звісно, мова йшла не про однолітків, а про людей у такому самому становищі.
Кинувши на екран черговий лінивий погляд, Артем побачив, що прийшло нове повідомлення у месенджері. Повідомлення було від його колеги Костянтина. «Тьомич, чув новину? Іван Савович змінив статус», – було сказано у ньому.
***
Коли Артем прибув до офісу, усі колеги були вже на місці. Кость, Антон, Катя, Лера, Марія. Втім, у випадку Марії слово «вже» можна було й не вживати – вона була постійно на місці вже майже півроку. Лише Іван Савович поки що був відсутній. Але, як відомо, начальство не спізнюється, воно затримується. Артем привітався із колегами та розташувався на своєму робочому місці. Усі мовчали та мляво займалися своїми справами.
Нарешті привезли Івана Савовича. Два кремезних охоронця витягнули його з заднього сидіння автівки та віднесли до кабінету, де посадили у звичне крісло. Коли охоронці залишили офіс, співробітники нарешті пожвавішали.
– Еге ж, зміна статусу – одвічна загадка. Що ми відчуваємо при цьому? Лише власний досвід дасть відповідь, – промовила мрійливо Катя.
– Коли вже таке діло, – ніяково посміхаючись, промовив вайлуватий Кость, наближаючись до бару та дістаючи звідти пляшку коньяку, – варто б було за упокій душі випити, чи що.
– Костю, обережніше з формулюваннями! – обурилася Катя.
– Ну, частини душі, я мав на увазі, звісно, – уточнив Костянтин.
Він розлив коньяк, і усі випили. Артем навіть виголосив пишний тост, красномовно побажавши вельми поважному шефу щастя у його новому становищі.
– Блядь! – зі злістю вигукнув раптом Антон, який до того мовчав, та жбурнув келих у стіну, – та ви всі з глузду з’їхали! Сидимо тут у офісі із мерцями! Зовсім показилися!
– Антоне, чи не можна бути коректнішим?! – незадоволено одповіла Катя.
– Та гаразд, – примирливо сказав Кость, – ви що, не знаєте нашого Антоху? Це ж вічний дисидент. Пам’ятаєте, він ще під час пандемії казав, що маски носити не треба, карантинні мірі не є виправданими, і взагалі усі збожеволіли?
– Насправді тут не зовсім питання коректності, – втрутилась Лера, – радше справа у зростанні кількості наукових знань про світ. Адже іще одне-два століття тому ніхто й не підозрював, що наш організм значною мірою являє собою симбіоз безлічі мікроорганізмів. Коли усі про це дізналися, стало логічне питання – а чи існуємо ми самі як такі, чи наша свідомість – продукт сумісної нервової діяльності тих, хто нас складає? І без кого, як виявилось, життя як таке неможливе. Відповідно, чи маємо ми право вважати остаточним небіжчиком людину, чия мозкова діяльність припинилася? Це як якщо розбомбити столицю, це ж не означає, що припинила існування уся країна.
– Курва, – Антон картинно вдарився головою об склопакет, – як же мені з вами важко. Наше місто просто-таки завалили трупами. І усім же до сраки. Усі ведуть мову про коректність, про якісь, блядь, безумні наукові теорії…
– Антоне, не будь же ввічливішим, – сказала Катя, – ну хоча б з поваги до Марії. Якщо ти не помітив, вона тут присутня.
– До Марії, блядь? Не помітиш її тут. Та якщо б н послуги бальзамувальників, ми б вже поруч знаходитися не могли.
– До речі ось бальзамування збираються заборонити, – повідомила Лера, – воно заважає природному перебігу життя частково одухотворених.
– І правильно, – сказала Катя, – давно вже слід. В них же ж, певно, сердешних і спитати забули, чи хочуть вони бути забальзамованими. Усе родичі вирішували. Чи взагалі колеги, як з бідолашною самотньою Марією. Як ми могли так, друзі?
– Та годі вам, – примирливо мовив Костянтин, – давайте краще ще вип’ємо.
– Негарно якось, – сказав Артем, – ми ось п’ємо, а винуватця торжества до столу й не запросили.
– Вірно, – погодилась Катя та рішуче рушила до кабінету начальника.
– Ходімо до нас, Іване Савовичу! Ми там вашу зміну статусу святкуємо!
Відповіддю, звісно, була тиша.
– Ну ж бо, дорогий ви наш! Приєднуйтесь! – не здавалася Катя.
Не витримавши, Костянтин підійшов до дверного отвору, лагідно відсунув Катю убік та вивіз крісло із частково одухотвореним начальником до кімнати робітників. Потім він розлив коньяк та усі ще раз випили. Щоправда, Іванові Савовичу та Марії довелося дещо допомогти.
– Гаразд, – сказав Артем, – це, звісно, усе добре, але чи не час нам працювати?
– Вірно, – погодився Костянтин, – ну, давайте ще по одній, потім перекуримо, а там й до роботи треба ставати.
– Авжеж, – сказала Катя, – ви, Іване Савовичу, не хвилюйтесь, ми вас не осоромимо.
– Працювати?! – вереснув Антон та вдарив кулаком по вікну. – Працювати, значить. Хто мені з вас, розумників, скаже, що ми будемо робити? Чим, по-вашому, взагалі наша фірма займається?
– Оце ти завдав нам клопоту, – почухав потилицю Костянтин.
– Еге ж, над цим варто замислитися, – пробурмотів Артем.
– Я вважаю, що важливо не чим займатися, а як! – із запалом вигукнула Катя.
Лера втупила очі у екран смартфона, щось хутко набираючи у пошуку. Частково одухотворена Марія з гуркотом впала на підлогу.
