Тьотя Аня завжди була дуже набожною жінкою. Ви швидше зустрінете її в церкві, аніж на базарі. І в здоров’ї, і в хворобі вона самовіддано вклонялася Господу і просила його пробачити її покійну прабабцю. Проте, чим завинила перед Богом чи людьми пращурка тьоті Ані, ніхто не знав, навіть настоятель храму.
У жіночки було двоє синів. Старший, Антон, – військовий. За декілька місяців після початку війни він отримав звання старшого лейтенанта за хоробрість і самовідданість. Антон розбивав ворога у найгарячіших точках. Тож окрім покійної бабці, тьотя Аня завжди згадувала в молитвах і його.
Молодший, Артем, хотів продовжувати справу свого брата, але мати вмовила його знайти собі більш безпечне заняття. Вона любила обох своїх синів, проте, як це часто трапляється, молодший був для неї більш незрілим, дитиною, що потребує її постійної турботи.
Одного недільного ранку тьотя Аня не з’явилася в церкві. Це було настільки нетипово для неї, що набожні жіночки почали вигадувати різноманітні причини і одноголосно дійшли висновку, в якому Анютка померла.
А Анютка дійсно померла, тільки не фізично. Вона мить за миттю помирала духовно. Жінка отримала звістку про загибель старшого сина.
Перший день усе тіло тьоті Ані пронизував біль, наче це її, а не його розірвав снаряд. Вона просто дивилася на останнє фото сина. Не їла, не пила, не спала, не плакала і, здавалося, не дихала.
— Мамо, так не можна! Його тіло скоро привезуть. Нам треба по-людськи його поховати!
Від слів молодшого сина тьотя Аня ніби знов ожила. Так, не кожна матір має можливість поховати полеглого сина. В цьому їй пощастило, Господь змилувався…
У день похорону першими до жінки завітали її колежанки з церкви.
— Анютко, ми так тобі співчуваємо... Давай, хорони сина і повертайся до храму, там уже всі на тебе зачекалися!
Тьотя Аня подивилася прямо в очі одній з них і ледь чутно промовила:
— Геть звідси!
Минув місяць, жінка так і не з’явилася в церкві. Серед набожних розглядалися різні версії: захворіла, поїхала, втратила здоровий глузд… Проте єдиною, хто дійсно розумів, що відбувається з бідолашною, була Марія. Вона кожен день проживала втрату свого соколика. Попри це, жінка завжди тихесенько молилася за життя хлопців на фронті, бо кожен з них був комусь сином.
Час плинув, плітки вщухали, допоки сорока не принесла на хвості, що Артем, її молодший син, пішов помститися за брата.
— Бідолашна Анютка, тільки поховала одного сина, як незабаром закопає в земельку і другого… Яке горе!
— Не закопаю! Будьте певні.
Із-за спин пліткарок почувся самовпевнений голос тьоті Ані. Ніхто ніколи не чув, щоб вона так чітко і голосно розмовляла у храмі. Жінка окинула поглядом церкву і підійшла до ікони, якій вона раніше постійно вклонялася. Вона не хрестилася, не падала ниць і не цілувала образ. Здавалося, тьотя Аня дивилася прямо в очі Богові. Так продовжувалося з пів години. Нарешті віруючі колежанки дочекалися слушного моменту, коли їх подруга почала рухатися в напрямку виходу.
— Анютко, сонечко, ти повернулася? Ми весь цей час молилися за тебе і твоїх синів!
— Не треба, це зайве. — промовила жінка, з огидою дивлячись на своїх співрозмовниць. — Я більше не молюся…, принаймні Богу.
— Тсссс…, навіжена, ти що таке кажеш? — обурилися колишні подруги.
— Я кажу вам, що більше не молюся Богу. Тепер у мого сина є інший, більш надійний захисник.
На виході з церкви руку тьоті Ані крадькома спіймала Марія. Жінка вклала в її долоню маленький дерев’яний хрестик, який залишився від її покійного сина, і тихо промовила:
— Не повторюй долю прабабці, не дозволяй війни перемогти…
Тьотя Аня завжди була дуже набожною жінкою. Вона добре пам’ятала останні хвилини своєї покійної прабабці і її наказ берегти свою душу і молитися. Пращурка знала про що каже. Вона віддала свою душу за життя свого сина – діда тьоті Ані, який партизанив у Другій Світовій. Йому тоді було всього 11 років, а прабабця вже лишилася свого чоловіка і двох старших синів.
Війна забирає найдорожче: наших батьків, наших дітей, а інколи і наші душі.
