Ірина стояла на кухні біля вікна і вдивлялася в похмуре сіре небо. Воно плакало холодним затяжним осіннім дощем, хоча до осені було ще більше ніж місяць. Можливо, небо сумувало за притаманною для середини липня спекою, а, може, оплакувало разом із жінкою її тяжкохворого батька.
Ірина стояла мовчки. Тишу у квартирі порушували тільки краплини гірких сліз, що падали на підвіконня. Від болю, що стискав груди було тяжко дихати, у голові паморочилося, жінка нахилилась вперед та притулила лоба до холодного скла.
— Боже… — Ірина заплющила очі. — Боже, невже це кінець?
Вирвався тихий стогін. Жінка відчайдушно намагалася сховати увесь біль неминучості від самої себе, та в неї не виходило. Вона підняла заплакані червоні очі до неба і щосили вдарила кулаком по підвіконню.
— Боже!.. Ти завжди до мене прихильний. Кожного дня я відчуваю твоє Батьківське тепло і турботу… Я знаю, я не найслухняніша з твоїх дітей… Я постійно щось прошу… і не часто дякую за те, що маю… Але ж ти... ти знаєш, наскільки я тобі вдячна!
Ірина замовкла, гіркі думки про хворого тата заповнили усю її голову. Ще трохи й вона втратить розум. Жінка знов глянула у сіре небо.
— Я знаю… Ні… Я вірю… вірю, що ти чуєш мене, навіть коли з моїх вуст не злітає і слова. Мій тато… Мій тато тяжкохворий і в мене вже немає сил… немає сил дивитись на його страждання! Я так втомилася…
Сльози стрімким потоком знову хлинули з очей. Ірина почала захлинатися, говорити стало нестерпно важко.
— Боже…, невже це моя провина? Як… як я могла проґавити цю хворобу? Чому рак знову забирає у мене рідну людину? Невже… невже йому не вистачило тітки?.. Чому ти, Боже, дозволив хворобі перемогти?..
Кулаки жінки знову затанцювали по мокрому від сліз підвіконню. Здавалося, ще мить – і біль розірве серце. Аж тут прийшло усвідомлення, що зараз вона має думати не про свої почуття.
— Боже, вибач мені!.. Вибач за мою невдячність і егоїзм. Мій тато мучиться від болю, а я тут сиджу і жалію себе… А знаєш, я сьогодні сказала йому головне… Сказала, як сильно я люблю його!
— А ще… — Ірина на мить замовкла і похилила голову. — А ще я збрехала йому, пообіцявши, що все буде добре… Чи буде все добре, Господи? І що таке це «добре» для нього?
Жінка глибоко вдихнула і витерла сльози. Здавалося, наступна фраза стане найтяжчою за всі 33 роки її життя. Мить тягнулася вічність. Ірина вкотре підняла вже сухі очі до неба і тихо промовила:
— Боже, я благаю тебе не для себе, а для тата! Змилуйся над ним і припини його страждання. Ти ж був свідком незліченних проявів його доброти до усього живого. Татова людяність, порядність і співчутливість надихають! Він краща людина за багатьох, він краща людина за мене… Господи, я молю тебе, втамуй його біль, навіть якщо це буде означати, що я втрачу його назавжди.
Сльози з очей Ірини знов полилися рясним дощем. Жінці нестерпно боліло від думки про смерть батька. Проте вона щиро вважала, що він не заслуговує на тяжкі передсмертні муки, які з його хворобою можуть тривати не один тиждень.
Дощ вщух, сльози висохли. Ірина продовжувала дивитися в небо, вона відчувала, що Бог її почув.
“Потрібно трохи відпочити та взяти себе в руки,” — подумала жінка. Тяжкі думки про хворого батька висмоктали з Ірини усю енергію. В неї ледь вистачило сил, щоб повільно переміститися з кухні до зали. Знесилена, жінка прилягла на батьківській диван.
Їй наснився дивний сон. Здається, це був День народження тата. За столом, як завжди, зібралася вся родина. Нині покійна тітка в черговий раз розповіла свій улюблений анекдот. Усі сміялися… Ірина почувалася безмірно щасливою.
Чудовий сон перервав дзвінок мами з лікарні. Вона вже два дні не відходила від батька, відчуваючи, що кожна хвилина разом може бути останньою.
— Доню…, тато… тато щойно помер… Приїдь!.. Бо треба заповнити документи… А я… я не можу…
Голос матері тремтів. Ірина не пам’ятала, щоб коли-небудь до цього дня чула це тремтіння. Її матір – сильна жінка, іноді навіть занадто сильна.
“Більше ніяких сліз і шмарклів!” — наказала собі Ірина і вмить сховала всі свої почуття глибоко в себе. На її обличчі оселився холодний спокій. Тепер сльозам не місце на очах, тепер її черга бути сильною.
— Скоро буду! — спокійно промовила Ірина і поклала слухавку.
Вперше за декілька днів в голові прояснилося. Бог почув її прохання.
