Влаштувавшись біля комина, я насолоджуюсь теплом та слухаю тихе шепотіння своїх хаотичних думок, погляд безладно блукає залою. Переводжу погляд з вогню на свої порізані руки, з рук на кам’яні стіни, зі стін на дівчину із химерним поглядом на ведмежій шкурі. Це, мабуть, найбільш затишне приміщення у нашій оселі.
Якщо скласти руки разом, поєднання порізів утворить візерунок схожий на ластівку. «Цікаво, що б це значило», – думаю я, погладжуючи бороду. У цій приватній психіатричній лікарні індивідуальне ставлення до кожного пацієнта. Мені, наприклад, чомусь не дають голитися. Ніколи раніше був цінителем поросту на обличчі, але зараз я нагадую Томаса Чонга.
Дівчина кидає на мене погляд, її лице на мить осяює посмішка. Лише на хвильку, і ось вона вже знову відчужена та байдужа. Ніхто тут не знає, як її звати, вона не вимовила ані слова за весь час перебування в цьому місці. Це дівча найбільш божевільне навіть серед нашого збіговиська вар’ятів, її вчинки є непередбачуваними, спалахи насильства перемежовуються із апатичністю. Усі пацієнти її бояться, окрім мене. Мені дуже симпатична ця хаотична представниця прекрасної статі, вона одна з небагатьох таких у місці мого нинішнього ув’язнення.
Спогади обдають мене хвилями.
Спершу про дитинство. У дитинстві усе сприймалося інакше, наприклад, плюгавки-погнійки у моїх очах були дивовижними створіннями. Їх тільця здавалися вкритими позолотою, я тоді міг би навіть розпізнати в низ божих вісників за інших обставин. Але тоді я ще не вірив у Бога. У двадцятирічному віці, відійшовши до кущів помочитися, я побачив таку муху і зрозумів, що усе змінилося. Прийшла віра у Господа, але віра у плюгавок-погнійок, на жаль, зникла, тепер вони були лише мерзенними комахами.
Далі найяскравіші картини юності. Якось я сидів посеред величезного поля на колоді та дивився на чарівне на вигляд поодиноке дерево, обгоріле знизу та зламане зверху. Мій стан був дивним, здавалося, що я продерся крізь час, пройшовши через незрозумілого призначення двері на березі розташованого неподалік озера, та потрапив до давнього світу. Було очікування чогось на кшталт появи з-за кущів виправи скіфських вершників, і лише літак у небі псував враження. Світ був чудесним. Було лише трохи сумно, що стрінута у полі печерна кішка не схотіла спілкуватися та пішла геть.
Печерні кішки – дивовижні істоти. Вони одвічно були подібними до богів. Задовго до творіння людей і тварин та появи впорядкованого всесвіту. Печерні кішки зовні нагадують звичайних, але значно більші за розміром та вміють розмовляти, їхні голоси дуже красиві, дзвінкі та переливчасті. Це граціозні, мудрі та нестерпно прекрасні створіння. Одного разу мені пощастило відвідати їхнє зібрання. Я відпочивав за містом, була Вальпургієва ніч. Я пішов погуляти, обережно ступаючи між віттям, тьмяного світла місячних променів, що пробивалися крізь крони дерев, не вистачало, щоб почуватися впевнено. Вийшовши на величезну галявину, я побачив там десятки печерних кішок. Вони також мене помітили. Кішки Печери Примар хотіли розірвати мене своїми міцними кігтями, але вони були у меншості, і інші не дали цього зробити. Здебільшого печерні кішки не вбивають без вагомих причин. Вони сказали мені лягти всередину утвореного випаленою травою кола і лежати там до кінця ночі. Я підкорився, дивився на зірки і слухав їхній тихий говір. Але коли настав ранок та кішки розійшлися, я не зміг пригадати ані слова із почутого. Лишилось тільки враження дотику до незнаного, одне із найсильніших у моєму житті.
Нарешті спогади про останні дні перед ув’язненням до клініки. Одного вечора я лежав на канапі та дивився телевізор. Це було вкрай захоплююче шоу. Воно називалося «Втрачай голову». До студії приносили відрубані голови, і учасники по черзі із ними розмовляли. Перемагав той, чия розмова була найбільш довгою та цікавою. Коли передача закінчилася, я випив вечірній кухоль пива та заснув. Пробудившись вночі, я зрозумів що перебуваю у тому дивному стані, коли сон ще не пішов, та логіка є викривленою. Такі моменти є сприятливими для занурення до незнаного. Я заплющував очі та відкривав їх у зовсім іншому світі. Спочатку я просто спостерігав. Потім спробував вступити у контакт із місцевими, вони виглядали подібно до людей. Аборигени мене не прийняли, визнали диваком і вирішили взяти в полон. Але дзуськи. Я прийнявся перетягувати їх до свого світу, просто хапав, а потім заплющував очі і розплющував їх у своїй кімнаті. Так я перетягнув двох у людській подобі – чоловіка та жінку – та одного подібного до собаки. Тут вони перетворювались на якісь згустки енергії, я пожирав їх, висмоктував душі цих істот. Із чоловіком було важко, він чинив відчайдушний опір. В решті решт я вирішив припинити і поспати. Вранці я розплющив очі й усвідомив, що нема насправді ніякого міста. Усе, що нас оточує – ілюзія. Усі ці будівлі, лавки, тротуари. Є лише ліс, і що може бути реальним, так це дерева. Потім прийшло забуття, і я прийшов до пам’яті вже у божевільні.
Дівчина здіймається на ноги, підходить до комина та витягає один із каменів. Я бачу схованку, звідти вона хутко дістає крейду і ставить камінь на місце. Божевільна панянка підходить до стіни та малює вертикальний прямокутник у людський зріст, домальовує збоку маленьке коло. Я усвідомлюю, що це двері. Вона намагається їх відчинити. Намальовані двері майже ніколи не відчиняються, і цей випадок не є виключенням.
Дівчина кладе крейду на місце, закриває схованку, потім обертається до мене.
– Знову нічого не вийшло, – сумно каже вона.
– Не знав, що ти розмовляєш, – дивуюся я.
– Тільки з тими, кому довіряю, – відповідає дівча, – тобі ось довіряю. Сама не знаю чому. А ще я знаю, чому йде дощ, це птахи, намагаючись не намочити крила, купаються у морі, а потім прилітають сюди і розправляють пір’я.
– Саме так. До речі, ти помічала, що якщо підморозити воду так, щоб вона частково перетворилася на сніг, а потім відкрутити кришку пляшки та проштовхнути сніг усередину, це нагадує дотик до мерця?
– Певно, так і є.
Вона підморгує, прикладає палець до губ і виходить з кімнати, лишаючи мене на самоті. Дідько, я ж так і не дізнався її ім’я! Гаразд, ще встигну. Воно й на краще. Адже якщо забути власне ім’я та вік, можна досягнути безсмертя. Я цілком у цьому впевнений. Раптом їй вдалося здійснити цю мрію?
Мабуть, не завадило б стерти зі стіни двері. Не варто давати лікарям зайвих приводів для занепокоєння. Я підходжу і починаю наполегливо працювати рукавом, усуваючи сліди цієї чудернацької спроби вирватися на волю. Втім, що у ній дивного? Це ж дурка, тут подібне – звичайна справа.
Впоравшись я сідаю перед комином, дивлюся у вогонь та слухаю потріскування дров. Деякий час ніякі інші звуки не порушують тиші. Потім лунають крики товстого дурника Вальки. Це найдурніше проте найбезвинніше створіння серед нас. Зазвичай він просто сидить, розмірковує про щось своє та час від часу облизує губи. Або грає в телевізор, зводячи руки поперед себе у формі кола, зображує то прогноз погоди, то новини, то коментар футбольного матчу між командами «Манчестер Юнайтед» та «Ноттінгем Форест». Не знаю, чому йому так впали до душі саме ці два клуби. Оповіді, до речі, цікаві, частина пацієнтів навіть із інтересом слухають його коментар, співпереживають одній із команд. Доходить навіть до бійок між фанатами. Причиною лементу є те, що Валя панічно боїться уколів. Лікарі ж в межах курсу лікування регулярно колють цьому недоумку якусь гидотну, переважно у сідниці. Невдовзі пронизливе репетування затихає, знову лише тріскотіння оцупків і мої думки про звільнення, спогади, меланхолія, мислі про дивну пацієнтку… В решті решт я здіймаюся та йду до палати спати.
***
Млосна майська ніч, заснути неможливо. Лежу на ліжку, вкривши ноги ватною ковдрою, я завжди вкриваю ноги, навіть у таку жахливу спеку.
Пам’ятаю, колись я так само лежав ще у житті до божевільні, мені тоді треба було рано прокидатися і йти по справах. Тоді мені заважала не тільки спека, а ще й чомусь голосне джерґотіння птахів, а також інші дивні звуки з вулиці, коли б не шум автівок, могло б скластися враження, що я у селі.
Мені дещо моторошно від думки, що палата – ілюзія, витвір уяви, і існує лише ліс. Що я ось-ось не витримаю усвідомлення цього і впаду вниз, на дерева, окрім яких нічого немає і бути не може.
У моїй палаті є комп’ютер, але із програмного забезпечення там тільки програвач. Музики, на щастя, досхочу. Ставлю Девіда Бові, здіймаюсь із ліжка та починаю хаотично крокувати приміщенням. Тут не випускають вночі на прогулянку і не дають випити – ідеальні умови, щоб остаточно збожеволіти. У місті не можна не пити.
Я наближаюся до заґратованого вікна та виглядаю у двір. Там я бачу кілька людей у химерних кільчастих панцирах та шоломах із велетенськими металевими колючками, що безладно стирчать у всі боки. Вони намагаються доторкнутися один до одного і в той самий час лякаються цих дотиків. Це чимось нагадує у метафоричному сенсі звичайні людські відносини.
Таких людей із колючками я колись бачив уві сні. Там ще була мідна Статуя Свободи у людський зріст, що із гуркотінням вешталася вулицями. Я спостерігав за нею та силувався зрозуміти, жива вона чи ні. Погано пам’ятаю сюжет, лише пригадую, що головний герой залицявся до огрядної дівки. Та протестувала, довелось відступити. Коли хлопець вже майже зайшов за ріг вулиці, панянка схаменулася і стала прохати його повернутися, що вона ж бо на все готова. Парубок лише посміювався та періодично виглядав з-за рогу. Дай їм Боже кохання та щастя, навіть якщо насправді вони не існують.
Відходжу від вікна та лягаю у ліжко. У якийсь момент довгоочікуване забуття приходить до мене.
Прокинувшись, одразу ж здіймаюсь. Ранній ранок. З дитинства добровільно не прокидався так рано. Ранкове сонце не таке, як завжди, роз’їдаюче мов сірчана кислота, воно добре та лагідне, наче у дитинстві. Я крокую на балкон, закурюю та розумію: ось воно, Сонце Нового Дня.
Дивлюся униз та замість двора психіатричної лікарні бачу безкраї водні простори. Неподалік розташувався вітрильник, там чекають на мене. Я стрибаю, поринаю на мить з головою у теплу солону воду. Спливаю і прямую до судна.
