У моєму маєтку доволі велика кухня. Напевно, це данина традиціям кінця XX століття, коли досвітки на кухні користувались великою популярністю серед дисидентів та представників рок-андеґраунду. Слуги відпочивають, я готую самостійно. Я люблю готувати. Тільки що я зварив заварний крем, навіщо – незрозуміло. Він нагадує мені густе картопляне пюре. Я зовсім не прихильник солодкого, віддаю перевагу пиву та м’ясу. Зрідка – фруктам. Ще я шаную казки та звеличую жінок. Сиджу на кухні, витріщившись на каструлю із кремом. Потім – на цибулину. Цибуля займає особливе місце для мого народу. Можливо,  тому що це замінник горілки, адже її теж треба закусувати або запивати.

«Та до дідька крем», – думаю я, лишаю маєток через чорний хід та йду у останнє місце, куди б тільки могло занести людину мого становища – до величезного ескалатора, що веде на дно суспільства. Спускання триває довго, лише хвилин за десять я можу більш-менш чітко роздивитися мешканців дна, що майже поголовно пересуваються вулицями із візками з супермаркетів.

***

Мій шлях пролягає уздовж центральної вулиці дна – дороги, вимощеної жовтою цеглою. Я бадьоро крокую до помешкання місцевого майстра маячні та нісенітниці. У голові лунають уривки композицій «The Kinks», у очі світять промені далекого-далекого сонця.

У дорозі я підходжу до торгівця заповненими землею горщиками для квітів, перемовляюсь із ним кількома фразами про футбол та купую горщик. Десь там, у землі, закопаний птах, скоріш за все горобець.

Я давно знайомий із цим торговцем та його виробами. Рівно опівночі птахи вириваються із куплених горщиків, обтрушуються та летять до місяця. Вимахують крилами у дивовижному ритмі, розвивають шалену швидкість. Так і летять доки не вмирають,  потім падають. Назад на дно суспільства. У вдалі для торговця горщиками дні ночами постійно йдуть дощі із пташиних трупів.

Далі я прискорюю крок, не люблю спізнюватись. 

Майстер маячні та нісенітниці живе у халупині з дощок.  Житло весь час розвалюється, дошки трухнуть від сирості. Його доводиться перебудовувати мінімум раз на рік.

Над дверима висить дзвоник, я дзвоню. 

Господар дуже не любить, коли до нього заходять без дзвінка. Щоб подібне не трапилось, майстер зробив перед дверима люк, що блокується рухом дзвоника. Тож ті, хто намагається здійснити зухвале вторгнення миттєво провалюються. Під люком знаходитися велика яма із картоплею, залита водою. Ця яма населена ядовитими зміями – шансів вижити для   простого смертного небагацько, погодьтесь.

 – Заходь, – запрошує майстер маячні та нісенітниці. 

Я перестрибую через люк – ніколи не мав довіри до техніки – та приймаю запрошення. Зараз ми вип’ємо, пограємо у уявні шахи і подивимось видіння про долю всесвіту.

Мені подобається дно, тут нема людей, що бояться начальства та зберігають чеки із супермаркетів і пунктів обміну валюти.

В той самий час коли місцеві мешканці спостерігають красу природи, жителі верху сидять у ресторанах. Їм приносять тарелі   із листям. Ці люди пристрасно копирсають у листі виделками, наче хочуть відшукати серед нього відповіді на питання, що їх найбільше бентежать. Але знаходять лише гусеницю. Вони штрикають її виделками, і в решті решт заштрикають до смерті. 

Офіціант із подивом спостерігає цю картину. Лише йому відомо, що їстівною частиною цієї гусениці є її лайно. 

 

jimslade
Опубліковано: 07 травня. 2020. 17:25
0 відгуків
Відгуків ще нема! Ви можете написати перший відгук до цієї публкації!