Був теплий весінній вечір. Віталік поспішав до метро. Він встигав впритул на останній потяг, у кишені було рівно чотири гривні на проїзд. Він перебував у піднесеному настрої. Цього вечора був концерт його улюбленого гурту, музики були в ударі, та Віталіку вдалося відірватися на повну. Після концерту була пянка, і він був добряче напідпитку.

Купивши квиток у автоматі, наш герой пройшов крізь турнікет та зовсім вже було зібрався йти до платформи, аж раптом шлях йому перегородив дехто у синьому кашкеті та кітелі такого ж кольору.

 – Це куди ж ви, дозвольте поцікавитись, молодий чоловіче, зібралися? У такому-то стані.

 – Та ось, додому їду. А що не так? Так, я випив дещицю, але ж не пристаю до перехожих, не бешкетую. Алкоголь у нас в країні цілком легальний.    

 – Молодий чоловіче, закони треба читати. Доводжу до вашого відома, що тепер приходити додому напідпитку неможна. Тому вертайтеся туди, звідки йшли та де пили.

 – Та як же ж так…

 – І не треба зі мною сперечатися. Вертайтесь та пийте й далі. Ось вам гроші на горілку, – міліціонер простягнув Віталіку пачку купюр. – І не намагайтеся викликати таксі. Не будете ж? – робітник міліції подивився на нього суровим поглядом вчителя молодших класів.  

Сторопілий Віталік сунув гроші до кишені та піднявся на поверхню. Чергова дурна ситуація з тих, у які він регулярно потрапляв. Віталік жив нехлюйським гулящим життям.
 Він писав поеми на парканах, палив у заростях багаття із бузини, демонстрував здалека оголені сідниці міліціонерам та боявся потрапити до лікарні для душевноздорових. «Коли ти вже дійдеш до розуму? Ти витрачаєш гроші на дурниці», – казали йому смішні знайомі. Самі вони відкладали на заможну старість. Віталік не розумів такого підходу. Гроші завжди повинні бути у справі, інакше навіщо вони потрібні. Їх варто витрачати на те, що справді має значення – враження та розваги, бо це залишається з нами назавжди. До заможної старості можна й не дожити, вже не кажучи про те, що окрім здобутої слави та кармічного тягаря на той світ нічого не забереш. А може вийти й гірше – ти постарієш, спостерігаючи, як накоплені гроші перетворюються на пил. Адже матеріальні цінності є мінливими, їх вартість підкріплена виключно вірою суспільства, а віра – річ нестабільна. Без віри гроші – просто папір, а золото – малокорисний метал.  

Віталік купив портвейна, коли та настойки глоду та попрямував назад до своєї компанії. Але хлопців і дівчат на місці не було, очевидно, їх шугнули співробітники МВС, та ті пішли пиячити кудись ще. Телефон геть розрядився. Хлопець стомлено опустився на лавку, відкоркував пляшку та приклався до горлянки. В голові була порожнеча, жодної думки. Він так і сидів, періодично хиляючи, доки не заснув

 

***

 

Після пробудження Віталік   довго лежав із заплющеними очима. Похмілля було важким, він не міг себе заставити ворухнутись. Лавка була не найкращим місцем для відпочинку, але змінити положення власного тіла було вище його сил. Віталік почувався не найкращим чином не тільки суто фізично. Йому ще було соромно. Перед рідними, що не попередив їх. Перед роботодавцем, що не вийшов на роботу. Але в решті решт йому вдалося відкинути сумні думки. Рідні вже, мабуть, встигли звикнути до його періодичних зникнень. Він не одного разу засинав невідомо де, губив або ламав телефони і таке інше. Це було цілком притаманно його природі. Що стосується роботодавця, навряд він так вже сильно його підвів. На роботі могли без проблем обійтись без нього. Працював Віталік у їдальні офісного центру помічником кухаря Миколи. Микола був справжній майстер. За його фірмовими сніданками – гречкою із згущеним молоком або вівсянкою із цукром та кетчупом – вишиковувались довжелезні черги працівників. А Віталік, в принципі, нічого особливо й не робив. Так, бігав до крамниці за цукром, відкривав банки із згущеним молоком та розповідав старшому кухарю дурнуваті історії зі свого життя.  

Неподалік, на сусідній лавці, розташувалися двоє студентів мехмату, Толян та Василь. Вони в цей день не пішли на пари, віддавши перевагу спілкуванню під відкритим небом. Студенти цідили розливне пиво, час від часу дивлячись навколо, чи нема поблизу ментів. Вони розмовляли про птахів.

– Коли я був малим, – казав Толян, – на районі було чимало різноманітних птахів. Безліч горобців та ворон, сойки, сороки, синиці, снігурі… Я вже декілька років синицю не бачив. Тепер, курва, до зоопарку треба ходити, щоб на них подивитись. Лишились самі, блядь, йобані голуби.  

– Вкрай знахабніли, паразити, – погодився Василь, – настільки, що вже до вікон залітають. Наче до власної домівки. Нещодавно одну падлюку ледь вигнав. Я його пизжу віником – а йому насрати. Гидота.

Деякий час вони мовчать. Потім Толян говорить:

 – А я нещодавно зрозумів, звідки у семітських народів пішов звичай робити обрізання. Ти ж знаєш, що у глибокій давнині був матріархат, потім приблизне статеве рівноправ’я. І нарешті – патріархат. Так ось, з приходом патріархату мужики, щоб не підпускати жінок до сакральних святинь, винайшли своєрідне привітання. Вони при зустрічі один одному хуй демонстрували. Це як зараз руки потискають, щоб продемонструвати відсутність зброї, тямиш? Відповідно, семіти почали крайню плоть обрізати, щоб своїх від іноземців чітко відрізняти.

  – Ага, точно! А знаєш, чому патріархату настав пиздець? Це все тому, що штани винайшли. Їх заїбешся кожного разу застібати-розстібати, от на традиційне привітання й поклали бовт.  І кобіти почали потихеньку пролазити до влади. Шотландія ось до сих пір країна відносно патріархальних звичаїв. Це тому, що вони у кілтах ходять. Плюс, відзначимо, що ще й без трусів. 

 – Диви, це що за пиздець?! – раптом вигукнув Толян. 

Він, його кумпель та від цікавості все ж таки розплющивший очі Віталік побачили незграбно пробігаючи алеєю істоту. Вона нагадувала жінку, тільки якусь сплющену. Нібито виліплену із пластиліну, а потім стиснуту згори та знизу. Її переслідували дві літні пані інтелігентної зовнішності. У руках вони тримали парасольки. Бігли жінки, не взираючи на довгі спідниці та туфлі на високих підборах, швидше переслідуваної. Незабаром сплющена істота була повалена на землю, на неї посипалися удари ніг та парасольок.  Жертва видавала незрозумілі тваринні звуки, що свідчили певно про неабиякий біль.

 – Молоді люди, – голос міліціонера із наряду, що прямував мимо них, відволік хлопців від споглядання побоїща, – окрім пива, є у вас при собі щось заборонене? Продемонструйте, будь ласка, вміст кишень. 

 – А документи ваші можна подивитись? – поцікавився Василь.

– Так, звичайно,  –  миліціонер, лейтенант Погорєльцев із відділу по боротьбі із наркотикамипродемонстрував посвідчення,  – а тепер вміст кишень, будь ласка.

 – Стривайте, – сказав Толян, – подивіться, там же людину бють!.. Е, ну начебто людину. Хіба вам не варто втрутитись?

 – Для усього свій час.

Співробітники відділу по боротьбі з обігом наркотиків провели огляд, заборонених речовин у студентів при собі не виявилось. Потім вони звернули увагу на Віталіка, але результат був аналогічним. Лише після цього міліціонери підійшли до жінок. Також провели огляд, знов не знайшли наркотиків. Лейтенант Погорєльцев задумливо погледів на розпластану на землі сплющену істоту, копнув її ногою, вибачився перед всіма іншими за те, що їх потурбував, та наряд пішов собі, неголосно наспівуючи якийсь солодкавий мотивчик. Жінки повернулися до перерваного заняття – тортур дивного створіння

 –  Ух, слава тобі Господи, – сказав Толян, –  добре, що не патруль. Я вже гадав, що на нас чекає години зо дві мізкойобки у мусарні.

 –  Так, добре, що ми їх сдихались. Пішли до общаги бухати. І тобі рекомендую,  – звернувся до Віталіка Василь,  – здоровя поправити тобі явно не завадить. 

На шляху до гуртожитку парубкам зустрілося літнє подружжя. Дивовижно бадьорий для своїх років старий йшов, пританцьовуючи, його дружина дріботіла слідом, намагаючись втримати його за пальто.

 – Ходімо вже додому, старий дурню, – причитала вона, – загубишся ж, знов мені до міліції йти.

 – Ти що ж думаєш, у мене деменція? Хай тобі трясця! Моя свідомість світліша за сонечко та ясніша за гранчак «Столичної».

 – Так, Івасю, лікар же казав…

– Дебіл він, твій лікар. Із купленим дипломом. На дупі у нього деменція. А я – вільний пенсіонер, гуляю, де хочу.

 – Не дуркуй, пішли краще додому чай пити.

 – Чай? Я взагалі-то і для вина ще не старий! Сама йди, дивись на своїх VHS древні передачі про удої та врожай кукурудзи. А я пішов до лісу, танцювати буду! 

Тим часом хлопці розповідали Віталіку про себе та свої життєві погляди.

 – Ми, Вєтал, студенти, – повідомив йому Василь, – а студент – це дуже зручний соціальний статус. Здебільшого з ранку до вечора робити анічогісінько не треба, можна тусити, як заманеться. Ну, хіба що іноді можна подумати про перспективи. Тобто, що робити, щоб не працювати й після випуску з універа. 

 –   Ага,  – продовжив його думку Толян, – людина, як тобі добре відомо, істота соціальна. Відповідно, окрім звичайних тваринних інстинктів має і соціальні. Наприклад, інстинкт суспільної корисності. Він проявляється у нездоланній потребі робити щось для потреб громади, бути її корисним членом. Так ось, у нас цей інстинкт повністю відсутній.

 

***

 

Віталік весело провів час у общазі із своїми новими знайомими. Це були люди небесної природи, з якими справді цікаво спілкуватися, на відміну від людей природи земної. Між цими двома категоріями різниця вельми суттєва. Перші прагнуть досягти вищих світів, другі копають город. Для земних людей життя являє собою обмежений набір квестів. Ходити на роботу, займатися домашніми справами, шаблонно розважатися. Усі їх пригоди – зїздити на дачу, відігнати машину до автосервісу, встановити нову операційну систему. Вони практично не здатні розмовляти ні про що, окрім своїх побутових справ, роботи, подекуди – особистого життя інших. Для небесних людей будь-яка рутина на кшталт ремонту побутової техніки або купівлі продуктів – не квест, а баг гри під назвою життя. Вона не викликає нічого, окрім стомленої відрази. Земні люди без всього цього б вішались або, у кращому випадку, спивалися. Їм би було просто нічим зайнятися. Справа тут зовсім не в рівні інтелекту, інтелект до людської природи ніякого відношення не має. Небесним людям земні видаються божевільними, духовними мерцями, що із дивовижною впертістю займаються нікому не цікавими речами та, наче заради помсти за власну мертвенність та ангедонію, вигадують зведення безглуздих правил, норми абсурдної моралі, розмиті уявлення по типу «суспільного блага», «здорового способу життя», «норм поведінки» та іншого.   

Лишитися на ніч не вдалося. Гуртожиток зачинявся о 23-00, і після цього часу стороннім там знаходитись було заборонено. Домовитись із вахтером не вдалося, що й не дивно – Віталік був геть пяний та без копійки у кишені. Спроба поїхати на метро знов виявилась невдалою – його не пустили з тієї ж причини, що й напередодні.

Зваживши всі за і проти, Віталік вирішив вирушити до розташованого неподалік парка із   струмком, що бив там із підземного джерела. Там можна було викупатись, щоб не виглядати вже зовсім як бомж, та подрімати на лавці. Шлях зайняв близько двадцяти хвилин. Йшов Віталік помітно похитуючись та у дорозі двічи звертав до кущів поблювати. На щастя для нього, патрулі не ходили тут уночі.  Коли він нарешті дістався до місця, Віталік із насолодою, прямо в одязі та у взутті занурився у холодну воду. Нахлюпавшись досхочу, освіжившись та дещо протверезівши, він виліз та жадібно присмоктався до встановленого біля струмка фонтанчика. Вода була холодною, щойно з-під землі. Щоправда, Віталіку вона не дуже сподобалась. Він скучив за таким рідним смаком водопровідної, очищеної хлоркою, що він звик пити удома. Напившись Віталік розпрямився та побачив кремезну, важкувату та розхитану фігуру, що наближалась до нього. Це був його знайомий на прізвисько Голіаф, єврей, пияк та культуролог.  

Із зовнішності Голіафа можна було одразу зрозуміти, що він розвівся із черговою дружиною. У періоди, що припадали на подружнє життя, він при виході у світ віддавав перевагу дорогим елегантним костюмам, яких у його великому та різноманітному гардеробі були сотні. У перший же день вільного життя Голіаф відчиняв шифоньєр та здвигав у бік вішалки аж доки не натрапляв на більш затишний одяг, що ідеально пасував до його сформованого ще в юні роки іміджу – сімейні труси та пуховик. Вдягнувши їх, Голіаф босоніж, прихопивши із бара почату пляшку горілки, вирушав волочитися.

 – Другу добу поспіль не можу додому дістатися, – пожалівся Віталік, – менти не пускають. В тебе та ж сама проблема? 

 – Та нема в мене жодних проблем. – Відповів Голіаф.

 – А гроші в тебе якісь є. На таксі позичиш?

 – Та ну яке в біса таксі, давай краще горілки купимо. А потім без проблем потрапиш додому, коли схочеш...

 

***

 

Вони посиділи на лавці біля цілодобового магазину, розпили пляшку. Віталік знов спянів, та йому якось особливо гостро закортіло опинитися вдома. Його товариш одразу ж це помітив та сказав:

 –  Ну добре, підемо. Тобі, схоже, час вирушати.

Вони пройшли крізь декілька дворів та підійшли до входу до якогось підвалу. Голіаф відчинив двері, та звідти повіяло жахливим смородом. Віталік відбіг убік, його знудило. 

 – Нам обовязково туди заходити?

 –  Ну, якщо хочеш додому, то без варінтів.

Ледь стримуючи блювотні позиви та намагаючись дихати ротом, Віталік спустився вниз по східцях та опинився у просторому підвальному приміщенні. Воно було залите мяким зеленуватим світлом, джерело якого визначити було важко. Світло ніби виходило прямо із стін, обшарпаних, зариганих та обписаних брудною лайкою. По підлозі були розкидані картонки та ганчіря, на них лежали безхатьки. Деякі з них спали, інші пили дешевий портвейн з тетрапаків та розмовляли. Погляд Віталіка зупинився на одній із безпритульних жінок. Та як раз опорожнила пакет із портвейном та відкинула порожню коробку убік. Потім вона залізла рукою під спідницю, вирвала жмутик лобкового волосся, дмухнула на нього та щось прошепотіла. Нерозпочатий пакет портвейну «777» матеріалізувався перед нею начебто нізвідкіль. Голіаф прокоментував це явище

– А як ти думав – за рахунок чого безхатьки живуть, що вони їдять, чому в них завжди є, що випити? Шпортаються у смітниках? Та що там взагалі можна знайти, та й чи часто ти помічаєш подібне? Це так, для відводу очей. Пляшки збирати – теж бізнес невигідний. Пляшок після прийняття антипивного закону значно поменшало. Та і в старі добрі часи хіба могли б вони поспіти за більш молодими, прудкими та кремезними ботлхантерами-професіоналами? Насправді в них свій магічний орден. Спеціально відібрані аскетичні адепти проходять посвяту, дають певні обітниці. Вони відрікаються від власного житла, клянуться до скону часів не митися та носити дрантя. В обмін на це вони отримують доступ до джерела надзвичайної чарівної сили. 

 – На кшталт буддійських монахів? Що полишають грішний світ та не можуть мати нічого свого, окрім ринки для подаяння?

 – Може й так. А може, це аскетичне тренування для досягнення надзвичайної мети.

 – Та ну, маячня, яка в них може бути визначна мета?

 – А ти згадай-но героїв наших улюблених фентезі-романів. Стрілець Роланд просувається до Темної вежі, щоб врятувати усі існуючі світи, гобіти Сем та Фродо пробираються до Мордору задля знищення Персня Всемогутності, Джил та Юстас переживають дивовижні пригоди у пошуках принца, викраденого злою відьмою. На своєму шляху герої мокнуть під дощем, мерзнуть, кутаючись у лахміття, на яке перетворився їхній одяг за час подорожі, ночують просто неба, харчуються нерегулярно та чим прийдеться. Вони стійко терплять негаразди, вперто просуваючись до своєї великої метиспасінню Вежі, перемоги над Сауроном, повернення Нарнії законного спадкоємця престолу. Якщо ж прибрати мету, їх життя принципово нічим не відрізняється від життя звичайних безхатьків.     

 – А додому вони мене можуть відправити?

 – А ти спитай.

Віталік підійшов до одного літнього безхатька та сказав:

 – Перепрошую, ви не могли б мене надіслати додому якомога скоріше?  Дуже хочеться.

 – Та нєхуй срати, – розтягнув губи у рідкозубій посмішці старий, – пиздуй, коли так кортить.

Він видер із бороди шмат волосся та щось прошепотів. В очах у Віталіка закаламутилось, і він вирішив, що втрачає свідомість з перепою.

Опритомнів Віталік у себе вдома, в коридорі. Намагаючись не шуміти, щоб не розбудити батьків та не слухати їхніх докорів, він прокрався до своєї кімнати, стягнув взуття та із насолодою поринув у глибокий сон.

jimslade
Опубліковано: 07 травня. 2020. 17:23
0 коментарів
Коментарів немає! Ви можете написати перший коментар до цієї публкації!