Ніби кат кіт схилятиме у кут і нема куди тікать : він всіляко там і тут . Зловмишляє тут і там робить справу без питань : от вже страва на плиті від затравлених тремтінь не знаходить собі місць . Скоро котик стане їсть : перемучене на смерть неминучу йде м'ясне . Ніби кат відсмакує весь процес всі хвалитимуть Мурка - молока доллють за це

Вина на нас обох одна однакова - реальний свідок Бог : хто ж знав ( хто б дякував ? ) ? Вина на нас одна . Одна-однісінька і нам її до дна мов гнаним грішникам

Твоя любов запекла, як корида: Червоне шмаття і бурхлива кров. Благала німо, мов каріатида, Щоб ти мене в бою не проколов . Аби не ранив в поєдинку з тінню – Непримиренним ворогом своїм – Мою любов, моє терпіння, Мою бездонну глибочінь. Не проливай моїх дощів! Ні краплі Не дам для зрошення твоїх гординь Я через тебе – пташка в клітці затхлій: Боюся волі і боюсь тепер прозрінь.

Дала не тому . Не тому що мала була та й ледь тямуща . Дала бо давала слово давати : не примусово сама давала . Давалося доволі мало здавалося . А ким і для чого бралася - так і не розібралася . Замислилась згодом : " Зрештою кому куди й скільки де ж то я ? " І : " Звідки візьметься обраний у рот же ж мать його йобаний колгоспник бодай чи вдівець хоча б якого приваблює блиск в очах ? Єблись би з ним як раніше я . " А блиск з роками тьмянішає . І ось він нарешті аж долі знак ! Знайшовся охочий пизду лизать який і в минуле не дивиться й на те ким з ним буде людина ця :

Свічка невтомно бринить язиками вогню Сіль четвергову з мішечку на захист сипну, Звіробій, кропива, часник, ялівець, конюшина, – Й дрібочка чар на додачу до власної сили. Місячну нитку зі срібла в мольфу заплету: Силам землі я подяку за міць принесу, Ще і умиюсь росою живою з криниці – Щоб розгадати усі їх дива й таємниці.

А десь буяють дикі вишні. П’яніють бджоли в ароматах Гудуть від них дерева пишні. І гомін на обійстях та у хатах. Так легко на душі і сонячно! Немов весь світ чекає свята. Зростає перший дикий соняшник І сміхом сяють оченята. А десь, нічого й не мінялось. Вже давно. Солону зливу сіре небо віджило. Та в пам’ятях старих відлуння майорять Тих днів гірких, що їх не хочеться згадать. І дивлячись із тих часів у сьогодення, мовчки Зберу у пригірщ теплих почуттів. Заговорю сорочку. Нехай зігріє душі днів. І проросте в садочку Родинним деревом дідів. Та вбереже синів і дочок. Настане день в якомусь

Кохання згоріло . Ніхто не шукатиме винних . Загальне ніяк не дорівнювало з половинок . А віра й надія живі надія і віра не щезли : л юбов поділили на дві - дві нові величезні

Світ завмер сутужно: Світ спостерігає. Подихи напружені … Спокою немає. Плівки із новин Демонів хвостами В’ються навздогін Шпальтами й вустами. Струни вже тріщать І нутро мандражить: «Годі вже нещасть, Досить з мене вражень». Історичність днів Хай горить у пеклі Той, хто не зомлів – Бореться запекло. Світ боїться знов, Так уже бувало, Знов вогонь і кров І страшна навала.

За вікнами знову сумний листопад, Та він не зігріє роз’ятрену душу. Не листя багряне – ракети летять – Їх відблиск у кожній кривавій калюжі. І спогадів теплих беззахисний шал Ледь жевріє серед домівок потрощених. Для тих, хто війни чорну пащу пізнав, Нічого не буде від дому дорожчого. Навшпиньках душа серед темних руїн У вікна сліпі зазирає тихенько. Отут були пам’ятки з різних країн, Отут у поетів були посиденьки. А звідси – на варту навік заступив. І поклик сурми – був останнім зі звуків. По ріках Вальгали навічно поплив, Для воїна честь. Для родини то – мука. Непевна та дійсність. Бринять

На небокраї розпласталось полотно, Змішало кольори під покривом туману. Тонка вуаль осіла на Дніпро, Накрила ліс цупким жупаном. Прадавні пагорби розкинулись рядном, Трипіллям дише обрій непохитний. Пряде історію живим веретеном Дух долі праведний, жовто-блакитний.

Безмежжя поля. Оком схопиш виднокіл. Тужавий степ замовк нагрітий спекою Сіріє стежка, розкладаючи проділ Пахучих кіс зерна, поквітчаних смереками. Земля пашить, неначе промовля: «Тримайся доню, у душі немає скону Як Богом дана хліборобові рілля, То Богом дана буде бронь для оборони!» Віки родила і родитиме в віках Правічну пам’ять і прадавню мудру силу На в’язах хрусне голова у зайди так Як молочай крихкий на скошеній могилі.

Там де зараз лежить асфальт По дорозі старій, і не з криці, Проїжджав славнозвісний Скальд На своїй золотій колісниці. Дарував він людям таланти. Виявлав митців і музик, Хто майстерно вправлявся би в танці, Поки хист до навчання не зник. А Земля і прихильна, й родюча За дітей, що зродились на ній Дивувала. І пишний, бундючний Годувала кортеж дорогий. Та дорогу покрили асфальтом, І талант закопали у нім І художники і музиканти Стали слугами в ладі новім. А Землі так хотілося жити! І родити талан для дітей Але ж ходять по ній ворожбити І виманюють волю в людей.