А ти не бійся - подзвони, (Свідомість номерів не забуває!) Навіть якщо нема коли. І без причини. Чи в печалі... Ти подзвони. Не кидай смс. Голос - не букви. Він живий. З емоцій... Не зводь ти погляд до небес. Не витирай сльозу на щоці. Ти розкажи як день минув? Які є мрії? Чи...сповнений страхами? Чи може щось важливе ти забув - Наприклад, приїхати до мами?! Хай мати розповість про свої справи; Хай брат спита поради про авто; Хай друг жаліє, що не з вами У вихідні ходив в кіно; Хай Та, що на дзвінок чекає, Нарешті слухавку зніме, І в котре скаже, що кохає, І що сумує... Та дзвони уже. І ти

Как жаль что все уже не так И чувствую я по другому Сломалась часть души Вырвали сердце с корнем Как жаль что все уже не так И не вернуть судьбы назад Осталось только разочарованье Разбили все внутри и веру в дорогое Что не по силам теперь собрать И склеять в три слоя А так хотелось теплоты Любви и счастья неземного Как жаль что все уже не так Как больно больно больно... Нет сил все это осознать Жить дальше надо по другому Я никому не пожелаю Такуе чувства испытать Названные любовью

Без образ і без гніву відпускаю Намистини черлені падають у траву Ніби море, що поглинає часом безнадійних, трави вбирають у себе роки життя Намистина як день чи мить, яку я берегла, бо любила чи бажала ятрити свою пам'ять Привіт Тепер можна начисто переписати себе, життя, міста мотиви? Сни, у яких я шукала твоє обличчя і не знаходила Скільки нас, безнадійно хворих, ходитиме колами і поглинатимуть нас моря? Розпускаю намисто черлене, гаряче Наостанок перебираючи пальцями Відпускаю образи (роки) Відпускаю з тобою навзаєм Насаджаємо дерев і вкладемо у них ту любов, що ще ніби-то маємо Що

Возьму я в руки сигарету Немного красного вина Подумаю о своем о женском И грусть развеется сама Я так хотела его встретить Я так его ждала И вот решила хватит Не буду ждать И я ушла И вот стоя на перекрестке Я медленно разворачиваю Свой взгляд Я обомолела Он шел напротив по дороге Прищюрев свой голубоглазый глаз Увидев и дошло что я Он повернул с пути И покатились мои слезы Увы он просто трус Ну хватит Просто отпусти

Зранку, вдягнувши боти, Знову іду до роботи, Лишивши усі турботи В дома під замком. Запхну у вуха затички, Хай глушать усі привички, Хтось попросить водички, А мені що з того? То все його проблеми, То все її дилеми. Розв’язку теореми В цьому рядку нема! Я сам собі людина, Мами своєї дитина, Скоро буде машина, Куплю собі права. Хоч так трясе маршрутка, Ще сто метрів і тутка Буде зупинка і я Вийду із цього відра. Я сам собі країна З назвою Україна, Хоч і послали на… Тричі одного дня. То не моя вина, То не моя війна, То не мої слова, То не моє І не я Зранку, вдягнувши боти, Знову іду до роботи…

(читати вголос, напівпошепки) Най буде собі no comments Як нутрощі зірве смуток І схованку мою куток Злива наповнить Вухам Співало ха-ха лихо Лихо вогке Нишком йшло Заввишки в три роки А завнижки таки як слід для води Спиною мурахами ледь Наче піт І пір'ям легкої ходи Несу свої плями додому Й геть Знімаю сплітки та клопіт Ця вогкість жінкам непотріб Always чотири краплі Я знов попелястий Постріл З гострих стріх сни Мить ти? ~2002

Полиновий запах, ніжно б’є у скроні, Навіває спогади про теплі літні дні, Пам’ятаю подих, ніжний на долоні, І слова медові, що казав мені. Ти збудив глибокі почуття тернові, Вкрав ти моє серце і душу назавжди. Я відчуваю силу і крила гонорові, Лише тобі узимку цвіли мої сади. І світ тепер інакший, і яскравіші зорі, Для тебе заспіваю, все зможу тепер я. Тепер вже не шукаю, кращої я долі, Своє життя дарую, твоя, лише твоя. Дарую я цілунки та губи калинові, І очі де потоне вранішня зоря. Я подарую ніжність і всі на небі зорі, Нехай же нас почують далеко за моря. Кохання мов театр і головні в нас

Я пишу тобі, Алісо, бо я усвідомив все: Колись я думав ти хвиля, яка мене понесе, Я давав тобі якості, сюжети та імена, І без зупину думав—хто ця жінка. хто ж вона? І знаєш, раптово, мені сниться сон: Ти стоїш на березі озера, довкола блакитний фон, Ти переш своє сарі й бурмотиш щось під ніс, Я стояв і дивився на тебе, неначебто вріс. Зі всіх сил вслухався, що ти казала собі, А ти нашіптувала мантри й пускала їх по воді, В них звучала любов і моє коротке ім'я-- Хто ж тоді я? Хто тоді я? Потім картина змінилася— давній квартал, Десь жінки готують коржі, пахне сандал, Ми два чоловіка у

Минуле, котре я залишу за дверима квартири І зайшовши у ванну змию біль цього дня Ну чому так – питав не раз сам себе я у вісні І відповідь приходила завжди та сама Історія це минуле – завтра буде новий день А той, що проходить, признай, був найкращим І все учорашнє завтра буде лише як тінь Завтра для тебе буде новим, світлим, кращим Час втікає і сьогодні залишиться в пам’яті І тільки, стаючи ще одним прожитим днем Світ змінюється, світ не стоїть на місці І вчорашня любов буде силуетом чужим Історія це минуле, а завтра буде новий день Котрий принесе нові ідеали, смаки, пригоди Міняється все

Чому мовчу, таюсь перед собою? Чого слова – одвічне каяття? Чого лиш сором у віршах зі мною? Ніхто не подарує забуття. Даремно все, полегшення не буде, Даремна розповідь, що не веде вперед, Даремний шлях спрямований в нікуди Коли знайду лиш те, що вже старе. Та знову все лиш плетиво ілюзій, Та знов обман полегшують слова Омана, що вірші, то вірні друзі, Що ті слова, то відповідь нова.

Ти прекрасна у своїй неповторності, Наче вмита ранковою росою квітка. Ти холодна уся у своїй загадковості - Водночас і бажана і така неприступна. Ти прекрасна, наче розцвіла троянда І холодна наче у небі нічному зоря. Полонить і спокушає твоя краса Так водночас і грішна і невинно свята

І день як день І літо ніби літо Та тільки де? Дощами серце вмите Чи то сльозами. Втрачене ніде Піде за обрій, Осінь і зима Не бачить око Не бринить струна. А день як день. То літо? Чи нема?