Ірина стояла на кухні біля вікна і вдивлялася в похмуре сіре небо. Воно плакало холодним затяжним осіннім дощем, хоча до осені було ще більше ніж місяць. Можливо, небо сумувало за притаманною для середини липня спекою, а, може, оплакувало разом із жінкою її тяжкохворого батька. Ірина стояла мовчки. Тишу у квартирі порушували тільки краплини гірких сліз, що падали на підвіконня. Від болю, що стискав груди було тяжко дихати, у голові паморочилося, жінка нахилилась вперед та притулила лоба до холодного скла. — Боже… — Ірина заплющила очі. — Боже, невже це кінець? Вирвався тихий стогін. Жінка