Сонце в небі тихо догорає, Хвиля ніжно пестить береги. Вечір море спокоєм вкриває, Вітер шепче лагідні пісні. Золоті проміння тонуть в хвилях, Тиша розливається кругом. В сутінках ховаються всі сили, Ніч стає на землю тихим сном. Зірка в небі блисне разом з місяцем, Сяйво розсипається з висот. Тінями повільно вкритий ліс, Море тихо шепче далі зов. Захід сонця згасне, і до ранку Збережуть ці мрії

Бути безсмертною - цікаво перші тисячоліття. Далі - стає нудно. Нестерпно нудно, до оніміння в животі. Морана зітхнула, повільно опускаючись на вершину високої колони, свого зруйнованого святилища. Темрява навколо розсіялась, наче вислизаючи з під тіла богині. Втікаючи, наче шкодливий кіт, у передчутті чогось не хорошого. Що ж ми будемо робити сьогодні? - вголос запитала вона, підіймаючи голову