Как-то раз я проснулся раньше, чем обычно, встал, почистил зубы и лежал думал, чем заняться сегодняшним днем. Откуда-то появилось желание выйти на улицу, может я найду там что-то интересное, или встречу кого. Так и произошло, пройдя по улочке, я заметил пожилого мужчину на лавочке под яблоней. Подошел, сел, заметил, что на столе лежит тканевый мешочек лото, видно, что многое он уже повидал. Я поинтересовался, ждет ли он кого, оказалось нет. Дедуля раньше со своим старым, уже покойным, другом часто играл здесь, иногда на деньги, а иногда просто так, для поднятия настроения, ведь в таком

Вечір опускав сонце за горизонт, ніби силою притискаючи його до небокраю. А те, в свою чергу, неохоче кидало останні промені у вікна бібліотеки, чіпляючись за крихку надію. Ерза відвела від нього погляд, як тільки воно зникло - на душі з'явилося дивне передчуття... Тепер треба було повертатися до роботи: в її магічній кухні на неї чекав еліксир, який треба було допрацювати і перевірити два зілля із сувою, що вона щойно знайшла на полицях бібліотеки Фріда. Зібрати усе, що вона назбирала упродовж життя аби передати у правильні руки. Жінка сиділа за столом, заваленим рукописами, сувоями і

Мовчиш... І промінь щастя з надією пробивається до тебе в двері. Кричиш...Настільки голосно й вразливо, твій стогін чути крізь стіни і стелі. Терпиш...Стиснувши зуби і кулаки, ти наче камінь. Не спиш...Тебе торкається й лоскоче щастя примарний промінь. Знаєш...В голові змінюєш всі звичні стандарти. Міняєш...Усе смертне, непотріб, на свої таланти. Бережеш...Кожну мить, усі серцю прихильні моменти. Не боїшся...Ні бути, ні жити, ні вмерти... Летиш...летиш серцем, думками, усім своїм тілом. Дивись...Все життя наче сон, наче дим, пролетіло... Не сумуєш...Ні за чим, бо того вже нема і не буде.

Хворіє тіло моє й миттю, Я враз вже ліки знаю всі. Та, як мені тоді вчинити, Коли ті рани є в душі? Я ніби радісна й весела, Ходжу щоразу між людей. Та, є в душі моїй печера - В якій ховаюсь від очей! Бо в тих очах, я бачу правду... Ту правду глибоко в мені, Яка заполонилась вже думками: Чому, я не можу буть, як всі? І ті думки щораз лякають, Мене все більше - і на мить, Життя сторінки я гортаю, Мотаю долі тонку нить. І з кожним разом слабше тліє, Моє бажання до життя. Й немає в мене ліків й віри, У світло завтрашнього дня! Якби то, можна було легко, Піти в аптеку - і за мить... Взяти щастя

Хтось ось вже завів свою яхту відправитись на острови не мать взагалі справ ніяких і якір спускать з голови . Займати улюблену жінку як П'ятницю сім'ям за ніч : зламати мов хакер режим той настільки незнаний раніш . Хтось щойно придбав собі зброю щоб просто стріляти усіх : йти правила мають за грою - все бачить по-своєму псих . Псих бачить кого слід пробачить кров мусить залишити слід : світ ділить на наших і ваших і інших у тому числі . Хтось вибрав відрізати ногу аби не дійти під Бахмут . Хтось вірить мівінному богу - достатньо без міри бухнуть : не треба нерівно пихтіти не треба

Ідеш, отак, в житті ти стрімко, що й не побачити життя. Не бачиш - поглядів відтінки... Не бачиш - радості поля. Все тяжко, якось так, вдається... Й немає відповідей - "Чому?" Хтось, в долі, щастям - обзаведеться... Когось, зламає на вітру! І не збагнути, в якому місці - зробила помилку в житті... І як собі, тут відповісти - чого у прірву, летять дні. Та сумувати - часу немає... Потрібно жити, кожен день! Боротись, з долею, за бажання... Бути людиною, серед людей..!

в алхімічних почуттях біомеханіка кохання я не знаю перемог, адже в золоті мовчання не зібравши все до купи, розібрався на деталі та що далі з цим робити я туторіалів немаю свого не написав, бо всі слова були чиїмись і тому ці всі текста я перетворюю у попіл. і лише в бокалі джин розвідає чого волію, та звершень не чекай, я все відкладую на потім. я вже не вірю в кілометри, щасливої дороги. не дістав рукою неба, де кожна зірка наднова. і коли руки опускаються простягую долоні тому дияволу в деталях. я вже розпався на слова. на епітети, синоніми, метафори, гіперболи. на скуту епітафію, на

Сидячі в кріслі літака Говард думав, про своє відрядження, подумки він вже був на місці та планував свій маршрут містом. Та раптом він почув над собою голос, дуже приємний жіночий голос - здається моє місце поряд з вами, ви не проти бути сусідами підчас польоту!? Піднявши очі він побачив перед собою дуже милу дівчину яка йому всміхалася. Яскраво зелені очі, руде волосся, милі ямочки на щоках. Яка неймовірна дівчина гайнула думка у його голові. Та в слух він вимовив, - так я геть не проти такої чарівної сусідки на час польоту. Дякую, - чарівна незнайомка, натягнулася, щоб покласти валізу на

Якби я знала, тої ночі... що бачу тебе в останній раз... Поглянула б, в твої блакитні очі - сказала б, що люблю, не раз... Тобі, так довго, не могла я - сказати теплих, щирих слів... Так важко було пересилить - гординю та характер свій! Йши роки... ми розділились - для діалогу не було тем. І лише поглядом зустрівшись, перекидались ми слівцем. Мені, так важко було збагнути - що ти людина є, як я! Людей багато, може бути - та ти єдина... людина моя! Від тебе завжди, я так хотіла, відчути ласку та тепло. Але, ти так і не зуміла - подарувати те добро! І ось, стоячи посеред ночі, перед палаючим

На вечір мороз дужчав. Темрява повільно опускалась на місто, огортаючи кожен закуток пронизливим вітром, що нишпорив у шпаринах будинків і норовив заскочити за комір. Мард щільніше насунув шапку на вуха, шморгнув носом, і вислизнув із провулку у натовп непомітно, наче тінь. І як тільки гамір людських розмов заполонив його слух - він полегшено зітхнув, видихнувши густий клубок теплого пару. Серед людей він почував себе, як риба у воді. Тут діяли свої закони, відомі лише таким як він. Тим, хто вміє бути непомітним, коли захоче. Кишеньковим злодіям, дрібним злодюгам, і серйозним крадіям. Усім,

І не знав той віщун, віщування свого, Що лине його міць, зі світу цього. —Тільки знав що біда наступає. Тому відав віщун, кому знання те дать, І прийде той юнак, буде знання благать. —В віщуна сива-вуса благає. Той віщун він навчив, юнака своєго, І кришталі минулого, чтити цього. —І юнак все новітнє приймає. Юнак став віщуном, і чекає кнутом, Коли старий віщун, відійде за світом. —Коли кине його, він не знає. Але той сива-вус, він сидить на столі, Як король королів, у тім троні в теплі. —Так кончину сидить дожидає. Та не хоче юнак, того дня він чекать, І він зілля пошле, щоб діда похилить. —І

Зіронька сяє, серце стучить, Щось у мені до коханой біжить Ой ти кохана, люба моя! Чом голосок твій як солов'я? Душу здирає, плоть обкрадає, Ти, без рушника, виходь за меня! Зіронька сяє, серце стучить, Щось у коханої в грудях лежить Я би й вийти хотіла до тя! Не хоче та мати й доля твоя Душу здирає, плоть обкрадає, Луна з зозулі довжезно стоя! Зіронька сяє, серце стучить, Щось за тинами, то любий кричить Гей ти кохана, люба моя! Кинь злую мати йди до меня Душу здирає, плоть обкрадає, Я ж з тобой мила запряжу коня! 01.01.24