Так король Етельстан, ватажок воїв, ґридів перснедавець та брат його дужий, Едмунд величний, славу здобули вічну у січі клинками мечів під Брунанбургом. Стіни щитів, пробивши, змели вони кутим залізом, сини Едуарда. Як гідним годиться за звичаєм предків, часто у січі з ворогом лютим добро боронили, землю й оселі. Здригалися недруги, скотів дружини та морерозбійники никли приречені. Поле рясніло кров'ю звитяжців, відтоді як сонце, світило ранкове, зійшло й над землею пронесло яскраве сяйво Господнє вічного Бога, аж доки не зникло за небокраєм. Лежало доволі там списом проткнутих, стрілою

Пишу слова...пишу рядками, Перепишу, я весь листок... Перегорну і буду далі, Виписувати думок тяжкий рядок... Пишу про горе, біль та смуток... Про щастя же нема й рядка. Хотілося б себе втішати, Та в тих думках, я вся німа. Незнаю, може, так то й треба, Себе жаліти на листі... Та я б хотіла, щоб у небі - Світило сонце ще й мені! Не думати про свої рани... Світити посмішкою з лиця... Чекати вітру... йти за хмари... Перебігати з гір в поля. Не мучитись в думках щоночі, Що я роблю чогось не так. І заглядаючи у свої очі, Побачить щастя, хоч з пів рядка.

Колись, ми були ще малі... Колись, нам пісні лунали дзвінко. Щебетали рясно солов'ї, співали пісню нам привітно. Ми з радістю йшли у новий день! Гортали дні, гортали хвилі - всіх тих, моментів навкруги... Були у спокою, ті днини. Ми ясно бачили життя, пощади в долі не просили. Нам спокій був, у радість дня... Ми волі крила відростили! І йшовши в ногу з новим днем, ми рясно віру ту плодили. Чекали поглядом той день, коли життю покажем сили! Та мрії наші, обманулись... Потоки розпачу, в душі! Дорослі днини обернулись - безжальним плачем в самоті. Кудись, дівалась віра в завтра... Кудись,

Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю упала й зламала крило, Так болю багато тепер в Україні, Її не помітить, напевне, ніхто. І злякана пташка у небо дивилась, Б'ючи по землі уцілілим крилом, Втомившись, заплющила очі, та й сіла, Аж раптом її огорнуло тепло. То йшов місциною тією страшною Солдат молоденький, із лав ЗСУ, І вгледів синичку, і взяв у долоні, Й надія з'явилася в пташини — не вмру. День воїнів кожен — змагання зі смертю, Та крихітку всі берегли, як могли, При першій нагоді у місце, де тихо Її волонтерам вони віддали. Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю

Щось коїться страшне : усе цвіте-гуде цвірінькаємо мов птахи на гілці . Нам точно Бог пошле померти в один день заритись з'єднано в сухій могилці . За ручку в один рай чи в пекло у котел ( у пеклі у котлі - котел той самий ) . Любов не обирай - сама переплете сама як слід переплете серцями

В тобі, я бачу - світла промінь! В тобі, я бачу - кольори... Твоє обличчя - наче море, ті хвилі геть мене знесли... І в тобі - барви веселкові! І з гір потоками річки... Квітучі трави серед поля, і лісу запах древесний. В тобі, я бачу й відчуваю - той запах ранньої роси... В тобі, цвітуть, ті рідні мальви - цвітуть і взимку й восени. Твій ніжний голос - мов відлуння, тих вільних птахів, мов політ. В твоїх очах - лани широкі, їх колір так мене манить. І не збагнути того щастя, що сліпить зір, у ясні дні. Бо почуттям моїм неясним - немає назви на землі.

Заняття в школі закінчилися згідно з розкладом, і щасливі дівчата випурхнули із дверей навчального закладу на вулицю, де їх зустрічали батьки в гарних, переважно ділових костюмах. Дорогі авто роз'їжджалися, дівчат все меншало. Лише декілька з них йшли додому пішки. — В тебе точно не буде проблем? — запитала одна учениця іншу, заправляючи неслухняне пасмо волосся за вухо. — Мати наказала тобі дочекатися її після уроків. — Я не її слухняна собачка і мені не п'ять років, сама можу дійти. — відповіла Мальва. Обидві дівчата носили форму з емблемою школи: червоний дракон, майже ідентичне

Ті почуття, складні, як поле бою... Та розумом, ти повна ще ідей. І лиш душа, кричить, в тобі: Все..! Годі..! Я більш тягар, не понесу, вже цей! Закриєш очі ти, на тії всі, душевні муки... І будеш й далі, шлях цей, йти. Та, стільки б, ти не ховалась, люба! - Від роздумів про завтра - не втекти. А, що те завтра?- в нім все, як і сьогодні... Відчуєш відчай, розпач почуттів. Бо, в тих стосунках, що несеш з собою - немає радості, кохання, щирих слів! Ти, моя люба, добре все вже знаєш! Від рішень долі - не втекти. Ти, з цими почуттями - маєш попрощатись... Той вибір, в свою користь, зробиш Ти!

Вона любила - білі рози, вона любила теплий край. Та тільки, вітри та морози - вели її у небокрай! Чомусь, завжди, чиїсь руки - хапали твердо і за мить... Тягнули в темряви поруки, лишивши сліду темну нить. Вона ж, хотіла лиш кохати, віддавати поглядом тепло. А руки вели її за ґрати - за ґрати розуму свого. Коли діставшись тієї точки, вона побачила пітьму... Хотілось плакать їй щоночі - про свого щастя втрату ту! Тож, якось так...поживши трохи, вона вирішує піти... І тої темряви окови, лишає позаду назавжди! Комусь ті дії будуть дивні, а хтось же скаже - "Молодець!" І тільки душу

Іду... Живу... Гортаю тяжко днини... Хотів, з тобою бачити - життя, тяжкі години! Все думав! - Зараз...ось...сьогодні... Впаде на мене - обличчя твого, промінь..! Засяє твоя постать - з поміж, чорних, днів туман. Та, ці думки - ілюзія... Лиш каторга, й дурман... Я в них ховаюсь - сповнений надій. Хоча вже знаю, що не побачу, тих, своїх мрій! Та, все ж, я раз за разом, в думці повертаюсь - у мрії... де поруч ти! Хоча, і так вже знаю, що покинула - ти, ці світи! І буду й далі... Образ твій вертати... У свою думку - мрійливу й тугу... Бо не збагнути серцем - тої правди, що ти пішла... в холодну

Ніжний звук лютні губився у гамірному шумі лісу. Листя сухо шаруділо під ногами, заважаючи ясно чути. Ал перебирав струни свого інструменту уважно прислухаючись і прикладаючи вухо до грифу. Лютня ніби гуділа. Він повільно проходився пальцями по струнах і підтягував їх, налаштовуючи звучання. Зелена шапка була напнута на нього аби-як, а повисле перо, що її мало б прикрашати – виглядало якось розтріпано і зовсім не ошатно. Кафтан теж якось ніби сидів не так, як слід: у плечах був широкий, а на лацканах і подолі – зім’ятий. Здавалось, ніби барда добряче десь витріпала лиха година. Він повільно

Стоячи на кладовищі, над твоює могилою, я згадую. Згадую тебе, згадую все що було. А ще згадую ту саму розмову, десь посеред ночі, як ми тоді жартували. Жартували голосно регочучи, про те що хто з нас перший помре той приготує місце для іншого. І буде чекати на тій стороні з пляшкою віскі...Жартували, а бачиш як воно вийшло. Той жарт раптом став реальністю...Ти загинув на війні, а я живу далі... Що ж сподіваюся, коли прийде мій час ти зустрінеш мене там на вході з посмішкою та пляшкою віскі...і ми як в старі добрі часи будемо розмовляти годинами про все на світі... Якби я палила цигарки, то