Сидячі в кріслі літака Говард думав, про своє відрядження, подумки він вже був на місці та планував свій маршрут містом. Та раптом він почув над собою голос, дуже приємний жіночий голос - здається моє місце поряд з вами, ви не проти бути сусідами підчас польоту!? Піднявши очі він побачив перед собою дуже милу дівчину яка йому всміхалася. Яскраво зелені очі, руде волосся, милі ямочки на щоках. Яка неймовірна дівчина гайнула думка у його голові. Та в слух він вимовив, - так я геть не проти такої чарівної сусідки на час польоту. Дякую, - чарівна незнайомка, натягнулася, щоб покласти валізу на

Якби я знала, тої ночі... що бачу тебе в останній раз... Поглянула б, в твої блакитні очі - сказала б, що люблю, не раз... Тобі, так довго, не могла я - сказати теплих, щирих слів... Так важко було пересилить - гординю та характер свій! Йши роки... ми розділились - для діалогу не було тем. І лише поглядом зустрівшись, перекидались ми слівцем. Мені, так важко було збагнути - що ти людина є, як я! Людей багато, може бути - та ти єдина... людина моя! Від тебе завжди, я так хотіла, відчути ласку та тепло. Але, ти так і не зуміла - подарувати те добро! І ось, стоячи посеред ночі, перед палаючим

На вечір мороз дужчав. Темрява повільно опускалась на місто, огортаючи кожен закуток пронизливим вітром, що нишпорив у шпаринах будинків і норовив заскочити за комір. Мард щільніше насунув шапку на вуха, шморгнув носом, і вислизнув із провулку у натовп непомітно, наче тінь. І як тільки гамір людських розмов заполонив його слух - він полегшено зітхнув, видихнувши густий клубок теплого пару. Серед людей він почував себе, як риба у воді. Тут діяли свої закони, відомі лише таким як він. Тим, хто вміє бути непомітним, коли захоче. Кишеньковим злодіям, дрібним злодюгам, і серйозним крадіям. Усім,

І не знав той віщун, віщування свого, Що лине його міць, зі світу цього. —Тільки знав що біда наступає. Тому відав віщун, кому знання те дать, І прийде той юнак, буде знання благать. —В віщуна сива-вуса благає. Той віщун він навчив, юнака своєго, І кришталі минулого, чтити цього. —І юнак все новітнє приймає. Юнак став віщуном, і чекає кнутом, Коли старий віщун, відійде за світом. —Коли кине його, він не знає. Але той сива-вус, він сидить на столі, Як король королів, у тім троні в теплі. —Так кончину сидить дожидає. Та не хоче юнак, того дня він чекать, І він зілля пошле, щоб діда похилить. —І

Зіронька сяє, серце стучить, Щось у мені до коханой біжить Ой ти кохана, люба моя! Чом голосок твій як солов'я? Душу здирає, плоть обкрадає, Ти, без рушника, виходь за меня! Зіронька сяє, серце стучить, Щось у коханої в грудях лежить Я би й вийти хотіла до тя! Не хоче та мати й доля твоя Душу здирає, плоть обкрадає, Луна з зозулі довжезно стоя! Зіронька сяє, серце стучить, Щось за тинами, то любий кричить Гей ти кохана, люба моя! Кинь злую мати йди до меня Душу здирає, плоть обкрадає, Я ж з тобой мила запряжу коня! 01.01.24

Так король Етельстан, ватажок воїв, ґридів перснедавець та брат його дужий, Едмунд величний, славу здобули вічну у січі клинками мечів під Брунанбургом. Стіни щитів, пробивши, змели вони кутим залізом, сини Едуарда. Як гідним годиться за звичаєм предків, часто у січі з ворогом лютим добро боронили, землю й оселі. Здригалися недруги, скотів дружини та морерозбійники никли приречені. Поле рясніло кров'ю звитяжців, відтоді як сонце, світило ранкове, зійшло й над землею пронесло яскраве сяйво Господнє вічного Бога, аж доки не зникло за небокраєм. Лежало доволі там списом проткнутих, стрілою

Пишу слова...пишу рядками, Перепишу, я весь листок... Перегорну і буду далі, Виписувати думок тяжкий рядок... Пишу про горе, біль та смуток... Про щастя же нема й рядка. Хотілося б себе втішати, Та в тих думках, я вся німа. Незнаю, може, так то й треба, Себе жаліти на листі... Та я б хотіла, щоб у небі - Світило сонце ще й мені! Не думати про свої рани... Світити посмішкою з лиця... Чекати вітру... йти за хмари... Перебігати з гір в поля. Не мучитись в думках щоночі, Що я роблю чогось не так. І заглядаючи у свої очі, Побачить щастя, хоч з пів рядка.

Колись, ми були ще малі... Колись, нам пісні лунали дзвінко. Щебетали рясно солов'ї, співали пісню нам привітно. Ми з радістю йшли у новий день! Гортали дні, гортали хвилі - всіх тих, моментів навкруги... Були у спокою, ті днини. Ми ясно бачили життя, пощади в долі не просили. Нам спокій був, у радість дня... Ми волі крила відростили! І йшовши в ногу з новим днем, ми рясно віру ту плодили. Чекали поглядом той день, коли життю покажем сили! Та мрії наші, обманулись... Потоки розпачу, в душі! Дорослі днини обернулись - безжальним плачем в самоті. Кудись, дівалась віра в завтра... Кудись,

Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю упала й зламала крило, Так болю багато тепер в Україні, Її не помітить, напевне, ніхто. І злякана пташка у небо дивилась, Б'ючи по землі уцілілим крилом, Втомившись, заплющила очі, та й сіла, Аж раптом її огорнуло тепло. То йшов місциною тією страшною Солдат молоденький, із лав ЗСУ, І вгледів синичку, і взяв у долоні, Й надія з'явилася в пташини — не вмру. День воїнів кожен — змагання зі смертю, Та крихітку всі берегли, як могли, При першій нагоді у місце, де тихо Її волонтерам вони віддали. Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю

Щось коїться страшне : усе цвіте-гуде цвірінькаємо мов птахи на гілці . Нам точно Бог пошле померти в один день заритись з'єднано в сухій могилці . За ручку в один рай чи в пекло у котел ( у пеклі у котлі - котел той самий ) . Любов не обирай - сама переплете сама як слід переплете серцями

В тобі, я бачу - світла промінь! В тобі, я бачу - кольори... Твоє обличчя - наче море, ті хвилі геть мене знесли... І в тобі - барви веселкові! І з гір потоками річки... Квітучі трави серед поля, і лісу запах древесний. В тобі, я бачу й відчуваю - той запах ранньої роси... В тобі, цвітуть, ті рідні мальви - цвітуть і взимку й восени. Твій ніжний голос - мов відлуння, тих вільних птахів, мов політ. В твоїх очах - лани широкі, їх колір так мене манить. І не збагнути того щастя, що сліпить зір, у ясні дні. Бо почуттям моїм неясним - немає назви на землі.

Заняття в школі закінчилися згідно з розкладом, і щасливі дівчата випурхнули із дверей навчального закладу на вулицю, де їх зустрічали батьки в гарних, переважно ділових костюмах. Дорогі авто роз'їжджалися, дівчат все меншало. Лише декілька з них йшли додому пішки. — В тебе точно не буде проблем? — запитала одна учениця іншу, заправляючи неслухняне пасмо волосся за вухо. — Мати наказала тобі дочекатися її після уроків. — Я не її слухняна собачка і мені не п'ять років, сама можу дійти. — відповіла Мальва. Обидві дівчата носили форму з емблемою школи: червоний дракон, майже ідентичне