Що цікавого дізнаюсь завтра? Лунає в голові напередодні походу. Коли спорядження готове, себе знаєш, маршрут перевірив.... залишаються думи яким буде той день. Мавпеня яке про це говорить розуміючи що його скоро заспокоять, мовкне і починається сон. Прокинувшись декілька разів з думкою про години до виїзду, піднімаєшся щоб досипати в бусі. Зранку виїзд, переглядаєш списки учасників попав в легковушку.... приємний бонус очікував за довго до виїзду. Робимо телепорт -> до кафе Тотем ( Великий Березний ). На дворі морозно, скоринка на асфальті та пішохідній частині розслабитись зась. Все

Розчавлена суміш Натяків-дотиків, Розфарбована веселковість подихів, Вітбитком на склі. Мезозойського звіра облишки, Напівпосмішки, Й наче нишком Не дивись, Не питайся з якого впало. Недоглянуте, недокохане - лежить. Недоторкане, неспотворене - летить. А в мене від цього лоскіт. Фантомний лоскіт відтятого юнацтва. Яким ти був за віком? Авжеж, чудацтво - Збирати впавших з вікон. Світло на небі, Нас підберуть там.. Летимо! Тримай мене...

А ти не бійся - подзвони, (Свідомість номерів не забуває!) Навіть якщо нема коли. І без причини. Чи в печалі... Ти подзвони. Не кидай смс. Голос - не букви. Він живий. З емоцій... Не зводь ти погляд до небес. Не витирай сльозу на щоці. Ти розкажи як день минув? Які є мрії? Чи...сповнений страхами? Чи може щось важливе ти забув - Наприклад, приїхати до мами?! Хай мати розповість про свої справи; Хай брат спита поради про авто; Хай друг жаліє, що не з вами У вихідні ходив в кіно; Хай Та, що на дзвінок чекає, Нарешті слухавку зніме, І в котре скаже, що кохає, І що сумує... Та дзвони уже. І ти

Как жаль что все уже не так И чувствую я по другому Сломалась часть души Вырвали сердце с корнем Как жаль что все уже не так И не вернуть судьбы назад Осталось только разочарованье Разбили все внутри и веру в дорогое Что не по силам теперь собрать И склеять в три слоя А так хотелось теплоты Любви и счастья неземного Как жаль что все уже не так Как больно больно больно... Нет сил все это осознать Жить дальше надо по другому Я никому не пожелаю Такуе чувства испытать Названные любовью

Без образ і без гніву відпускаю Намистини черлені падають у траву Ніби море, що поглинає часом безнадійних, трави вбирають у себе роки життя Намистина як день чи мить, яку я берегла, бо любила чи бажала ятрити свою пам'ять Привіт Тепер можна начисто переписати себе, життя, міста мотиви? Сни, у яких я шукала твоє обличчя і не знаходила Скільки нас, безнадійно хворих, ходитиме колами і поглинатимуть нас моря? Розпускаю намисто черлене, гаряче Наостанок перебираючи пальцями Відпускаю образи (роки) Відпускаю з тобою навзаєм Насаджаємо дерев і вкладемо у них ту любов, що ще ніби-то маємо Що

Біда усіх цих людей полягає у їхньому мовчанні. Вони мовчать коли їх принижують, коли відверто знущаються з них, коли використовують як рабів, і навіть не намагаються приховати цього. Коли інші порушують геть усі людські правила і закони по відношенню до них, вони продовжують мовчати. Мовчать навіть тоді коли треба волати і кричати щосили, бити на сполох, щоб хоч хтось звернув увагу на проблему, чи проблеми; бо часто вони ланцюгом тягнуться одна за одною, і в усіх один корінь. Нас ще з дитинства вчать «Мовчи дурна, менше гріха», «Покірне теля дві матки ссе». А ще особливо часто наполягають на

Возьму я в руки сигарету Немного красного вина Подумаю о своем о женском И грусть развеется сама Я так хотела его встретить Я так его ждала И вот решила хватит Не буду ждать И я ушла И вот стоя на перекрестке Я медленно разворачиваю Свой взгляд Я обомолела Он шел напротив по дороге Прищюрев свой голубоглазый глаз Увидев и дошло что я Он повернул с пути И покатились мои слезы Увы он просто трус Ну хватит Просто отпусти

Твоє сонце Три роки на циферблаті. Без рим, пісень, прози. Без Баха і місячних сонат. Без гучних слів терпких почуттів, грайливих світанків. Без легкого « Вінстона» і важкого року. У місті «Л», де немає мрій і надій, де вулиці покриті снігом і мовчать понурі химери, задерши голови до лютневого неба, без сонця і правди про нас. Жовті тролейбуси поспішають тісними вуличками на зустріч весні, яка зачаїлася в сірому під’їзді, заблукавши, як колись ти. І, можливо, хтось віднайде її, прихистить, подарить своє серце і відпустить назавжди. Тільки не сьогодні. Сонце забуло про нас. Так же як і ти про

Зранку, вдягнувши боти, Знову іду до роботи, Лишивши усі турботи В дома під замком. Запхну у вуха затички, Хай глушать усі привички, Хтось попросить водички, А мені що з того? То все його проблеми, То все її дилеми. Розв’язку теореми В цьому рядку нема! Я сам собі людина, Мами своєї дитина, Скоро буде машина, Куплю собі права. Хоч так трясе маршрутка, Ще сто метрів і тутка Буде зупинка і я Вийду із цього відра. Я сам собі країна З назвою Україна, Хоч і послали на… Тричі одного дня. То не моя вина, То не моя війна, То не мої слова, То не моє І не я Зранку, вдягнувши боти, Знову іду до роботи…

Темрява вкрила кімнату. Жодний промінь світла не потрапляв туди. Все село поринало в тишу та готувалось до сну. Лише в одній хаті ще довго горіла свіча. Там, зовсім одна, посеред кімнати сиділа Ганна. Вона дивилась, як мерехтить полум’я свічки, та не бачила вона в ньому світла. Їй здавалось, що вона потрапила у пекло, де нікому немає пробачення. Її охопив страх, мороз пробирав тіло. Ганна куталась в одежу, але та не гріла її, бо мороз був у серці. Сьогодні її зрадили... Ще вчора вона вірила в любов та щастя, а сьогодні хотіла померти. Не бачила Ганна світлого сонечка, не чула більше, як

(читати вголос, напівпошепки) Най буде собі no comments Як нутрощі зірве смуток І схованку мою куток Злива наповнить Вухам Співало ха-ха лихо Лихо вогке Нишком йшло Заввишки в три роки А завнижки таки як слід для води Спиною мурахами ледь Наче піт І пір'ям легкої ходи Несу свої плями додому Й геть Знімаю сплітки та клопіт Ця вогкість жінкам непотріб Always чотири краплі Я знов попелястий Постріл З гострих стріх сни Мить ти? ~2002

Поліна відкрила очі. Яскраве світло вдарило в обличчя так, що вона не змогла витримати напруги, і знову закрила їх… Так боляче… - Що трапилось? Де я? – прошепотіла дівчина. - Тримайся, люба. Вже все позаду, - почула вона рідний голос. - Тобі зараз не можна вставати. Відпочивай…. – це останнє, що чула, і знову провалилася в темряву. * * * - Це ваше остаточне рішення? -Так! - Можливо, ще подумаєте? Це немовля – частина вас, частина вашої душі! - Я не хочу її бачити! Давайте папери, я все підпишу. Головний лікар пологового будинку невеличкого містечка протягнув юній дівчині папери. Його очі були