Біда усіх цих людей полягає у їхньому мовчанні. Вони мовчать коли їх принижують, коли відверто знущаються з них, коли використовують як рабів, і навіть не намагаються приховати цього. Коли інші порушують геть усі людські правила і закони по відношенню до них, вони продовжують мовчати. Мовчать навіть тоді коли треба волати і кричати щосили, бити на сполох, щоб хоч хтось звернув увагу на проблему, чи проблеми; бо часто вони ланцюгом тягнуться одна за одною, і в усіх один корінь. Нас ще з дитинства вчать «Мовчи дурна, менше гріха», «Покірне теля дві матки ссе». А ще особливо часто наполягають на

Возьму я в руки сигарету Немного красного вина Подумаю о своем о женском И грусть развеется сама Я так хотела его встретить Я так его ждала И вот решила хватит Не буду ждать И я ушла И вот стоя на перекрестке Я медленно разворачиваю Свой взгляд Я обомолела Он шел напротив по дороге Прищюрев свой голубоглазый глаз Увидев и дошло что я Он повернул с пути И покатились мои слезы Увы он просто трус Ну хватит Просто отпусти

Твоє сонце Три роки на циферблаті. Без рим, пісень, прози. Без Баха і місячних сонат. Без гучних слів терпких почуттів, грайливих світанків. Без легкого « Вінстона» і важкого року. У місті «Л», де немає мрій і надій, де вулиці покриті снігом і мовчать понурі химери, задерши голови до лютневого неба, без сонця і правди про нас. Жовті тролейбуси поспішають тісними вуличками на зустріч весні, яка зачаїлася в сірому під’їзді, заблукавши, як колись ти. І, можливо, хтось віднайде її, прихистить, подарить своє серце і відпустить назавжди. Тільки не сьогодні. Сонце забуло про нас. Так же як і ти про

Зранку, вдягнувши боти, Знову іду до роботи, Лишивши усі турботи В дома під замком. Запхну у вуха затички, Хай глушать усі привички, Хтось попросить водички, А мені що з того? То все його проблеми, То все її дилеми. Розв’язку теореми В цьому рядку нема! Я сам собі людина, Мами своєї дитина, Скоро буде машина, Куплю собі права. Хоч так трясе маршрутка, Ще сто метрів і тутка Буде зупинка і я Вийду із цього відра. Я сам собі країна З назвою Україна, Хоч і послали на… Тричі одного дня. То не моя вина, То не моя війна, То не мої слова, То не моє І не я Зранку, вдягнувши боти, Знову іду до роботи…

Темрява вкрила кімнату. Жодний промінь світла не потрапляв туди. Все село поринало в тишу та готувалось до сну. Лише в одній хаті ще довго горіла свіча. Там, зовсім одна, посеред кімнати сиділа Ганна. Вона дивилась, як мерехтить полум’я свічки, та не бачила вона в ньому світла. Їй здавалось, що вона потрапила у пекло, де нікому немає пробачення. Її охопив страх, мороз пробирав тіло. Ганна куталась в одежу, але та не гріла її, бо мороз був у серці. Сьогодні її зрадили... Ще вчора вона вірила в любов та щастя, а сьогодні хотіла померти. Не бачила Ганна світлого сонечка, не чула більше, як

(читати вголос, напівпошепки) Най буде собі no comments Як нутрощі зірве смуток І схованку мою куток Злива наповнить Вухам Співало ха-ха лихо Лихо вогке Нишком йшло Заввишки в три роки А завнижки таки як слід для води Спиною мурахами ледь Наче піт І пір'ям легкої ходи Несу свої плями додому Й геть Знімаю сплітки та клопіт Ця вогкість жінкам непотріб Always чотири краплі Я знов попелястий Постріл З гострих стріх сни Мить ти? ~2002

Поліна відкрила очі. Яскраве світло вдарило в обличчя так, що вона не змогла витримати напруги, і знову закрила їх… Так боляче… - Що трапилось? Де я? – прошепотіла дівчина. - Тримайся, люба. Вже все позаду, - почула вона рідний голос. - Тобі зараз не можна вставати. Відпочивай…. – це останнє, що чула, і знову провалилася в темряву. * * * - Це ваше остаточне рішення? -Так! - Можливо, ще подумаєте? Це немовля – частина вас, частина вашої душі! - Я не хочу її бачити! Давайте папери, я все підпишу. Головний лікар пологового будинку невеличкого містечка протягнув юній дівчині папери. Його очі були

Я все же получил роль, хоть и не стремился к этому. Я даже не знаю, в чём именно я играю. Комедия? Может драма, или романтическая история? Очередной, пропитанный грустью и тоской короткий фильм, толком не рассказывающий ничего нового и не раскрывающий глубины чувств? Может, он будет забавен, и его просмотрят в половину внимания, оценив хотябы ту часть иронии, что скрывается внутри? Но, я сыграю его как смогу, отдав себя целиком во власть этой непредсказуемой стихии, в которой я лишь актер, идущий по сюжету. Пусть, мой корабль разбился об острые скалы тишины, но, он всё же плыл по этим

Полиновий запах, ніжно б’є у скроні, Навіває спогади про теплі літні дні, Пам’ятаю подих, ніжний на долоні, І слова медові, що казав мені. Ти збудив глибокі почуття тернові, Вкрав ти моє серце і душу назавжди. Я відчуваю силу і крила гонорові, Лише тобі узимку цвіли мої сади. І світ тепер інакший, і яскравіші зорі, Для тебе заспіваю, все зможу тепер я. Тепер вже не шукаю, кращої я долі, Своє життя дарую, твоя, лише твоя. Дарую я цілунки та губи калинові, І очі де потоне вранішня зоря. Я подарую ніжність і всі на небі зорі, Нехай же нас почують далеко за моря. Кохання мов театр і головні в нас

Мне доводилось слышать прекрасную мелодию, что звучала благодаря множеству музыкальных инструментов - отзывающихся внутри. Каждый из них, звучал уникально, отыгрывая ноты в своём непревзойденном стиле. Струнные, всегда пробирающие до глубины - были её взглядом, в котором можно утонуть. Словно это не глаза, а море изумрудных волн, отблескивающих иногда золотистыми искрами от касания лучей солнца. Духовые, что запоминаются своим звучанием - это аромат, который окружил собою всё вокруг. Будто весенний ветер, что витает рядом, вне времени и поры года. И, наконец, ударные. Они напоминают о том,

Розділ 1. Удача - неймовірно корисний параметр Привіт, мене звуть Карен. Дивне ім'я, але не я його обирав, так що мені байдуже. В минулому житті в мене було інше, але оскільки я давно вже як там відкинувся, то немає сенсу про нього згадувати. Тоді я успішно, без особливих проблем дожив до двадцяти п'яти років. Але на той досвід в жодному разі не варто розраховувати, тому що життя звичайної людини в двадцять першому столітті і життя звичайної людини в середньовічному фентезійному світі, це як... Власне, це і так доволі очевидне порівняння. Дехто міг би зі мною посперечатись на

То був звичайний собі ранок. Екран ноутбука уві млі повільного світанку, тисяча відкритих вкладок, усе як завжди. Незмінний маршрут: новини – фейсбук – інстаграм. І паруюча філіжанка кави, що заварив мені він. Взагалі-то я вже давно не п’ю кави, відтоді, як… Втім, це не має значення. Зате обожнюю вдихати його гарячий гіркий аромат. Він дарує відчуття насичення – ніколи не перестану цьому дивуватися. Він виник у дверях за моєю спиною. Несміливо потоптався, не наважуючись заговорити. Я не стала допомагати. Не обертала голови. Чекала. – Сьогодні прийдуть гості, – вимовив трохи винувато. Для