Хочу шлюб дітей та чоловіка.
Хочу готувати для них, прибирати,
Хочу піклуватись. Хочу, бо до цього я звикла.
Я хочу. Я буду робити все, щоб заслужити на кохання.
Хоч і чути «залиш мене, у мене футбол»
А я продовжу робити усе.
Я буду принижуватись до останнього.
Така моя доля — я жінка.
Нічого спільного з людиною.
Людина ж не квітка.
Я хочу виховувати дітей.
Я хочу за ними доглядати. Сама.
Бо для чоловіка це ганьба.
Я буду міняти підгузки, паралельно помішуючи кашу,
а деколи підмиваючи підлогу.
Я буду, я хочу, я потребую цього.
Я хочу носити прикраси, та обирати серед штанів сукні.
Я хочу носити підбори та фарбуватись замість сніданку.
Я жінка, а це все — забов'язаність зранку.
Я буду слухати критику і дослухатись.
Я буду чути, що у мене занадто відкритий одяг.
Добре. Я зміню. Мені не принципово, лиш запізнюсь на потяг.
Тепер я буду чути, що я схожа на сіру мишку.
Тому чоловіки неначе кішка?
Ганяються, не взмозі контролювати себе.
Інстинкти?
А в мене їх нема, бо я жінка?
На мене напали, бо я жінка?
Мене зґвалтували, бо я жінка?
Мене побили, бо я жінка?
Мене обізвали, бо я жінка?
Мене не поважають, бо я жінка?
До мене не дослухаються, бо я жінка?
Я жінка чи шматень лайна?
Чому до мене жорстокі правила життя?
У суспільстві я квітка, а вдома боксерська груша для стресозняття.
Я звичайна смітника.
Я не хочу виходити заміж, не хочу дітей і не хочу чоловіка.
Я не хочу. Мене змусили хотіти.
Мене змусили думати, що це єдиний варіант.
Єдиний варіант бути комусь потрібною.
Але чи є гарант?
Ви гарантуєте мені щастя, любов?
Ні?
Можливо повагу? Допомогу? Розуміння?
А.. Домашній арешт? Фальшива сім'я?
Примітивно.
Я не хочу. Мене змусили.
Я не хочу. Я плачу, страждаю.
Помітьте. Це не норма. Я вмираю.
