А знаєш я сумую за тобою, У літніх сутінках тебе нема... Тебе я проводжала із журбою, Але в душі співала радісна весна... І ось іду по вулиці блукаючи примарно, Ще крок ступлю і згадую усе... Чи вже ж таки чекаю марно, Що час тебе на крилах принесе... І серце захлинається від болю, Душа кричить у тиші голосній... Повернеться і буде він з тобою, Мовчи і гірше думати не смій... А я не знаю як мені чекати, Де сили мені тої віднайти... Щоб щастя мені свого не чекати, А обійняти і в житті лиш берегти...

Дожилися, от і маєм, Україну убиваєм. І діждалися війни, Плачуть матері, сини. Станем браття за Вкраїну, Рідний край, свою родину. І за спокій, і за мир, Від Дніпра до Кримських гір. Від Києва до Карпат, Кожен українець брат. Разом виборемо волю, Постоїм за нашу долю. Спасем нашу Україну, Найріднішу Батьківщину. Хоч на смерть ми всі підемо, Але свого досягнемо!

В життєвім перегоні днів, нема мені спочину... Піду знайду вечірню тишину, й на краю слова з нею відпочину...

Я мрію сину, Щоб ти виріс чоловіком! Щоб не забув, Що вклала в тебе я! Щоб пам*ятав усі безсонні ночі, І ту ранкову пісню солов*я… Я мрію сину, Щоб ти вийшов в Люди! Відразу ти побачив… Хто є Хто! Є той ніхто, Що все на світі вміє й бачить! А є умілець словом- Ділом він Ніхто! Умій змовчати і сказати вчасно! Терпляче до мети і в себе вір! А я повітрям ніжним огортатиму… І оберегом буду поміж зір!

А я не здамся! Я таки не здамся!!! Пройду невпинно через сотню літ!!! Бо я в душі поет- таке моє призвання!!! Маяк мій освітлятиме весь світ!!!

Ніхто не розуміє матір одиноку!!! Її крила тягар на світі неземний… Як вона всим чим може захища дитя своє щороку, І кожен рух, маленький крок для неї дорогий… Ніхто не знає де той дух і сила й віра, Беруться в кількості, яка немає меж. Для неї головне дитяткова довіра, Любов взаємная, що віддана була без меж. А знаєш соромно і знаю я чому, Бо керувалася тоді я самотою… Світу твого не бачила давно… А знаєш соромно і знаю я чому, Зраду собі я б не пробачила ніколи… Завмерли всі душевні видноколи… А знаєш соромно і знаю я чому, Коли дивлюся в очі як все добре… Ми далі йдем, чи плачем і на

Пироги смачненькі, стр у цлі й миколайчики! Як буде ваша ласка, дайте нам хоч крайчики. Яблуко сушене, груша, слива й вишня - Будь-яка дрібниця - нам вона згодиться. Кн и ші, кнедлі, пл я цок, на паличці льодяники! Як буде ваша ласка, дайте, пані, пряники. Миколайчик для Петра, Павлу зо два коржика, А Святому Богові присканців три возика. Нехай слав и ть Господь будинку цього ґазду, Його дружину та дає добробуту їм, ладу. Здоров’я, щастя, хай росте веселою малеча, І оминає злиднів тьма, затихне ворожнеча. Худоба – кінь, вівця, коза – хай в хліві не реве, І неустанно вірний пес подвір’я

Склеєні один за одним зошита листи, Списані в нічній погоні за спокоєм і тишею, Ніби мали б показати всі останнії слова, Будять віру, що здавалось, майже нежива. Дзвінке погладжування струн повертає з сну, Кожен вітер хоче вирвать цю хитку стіну. Я ступаю м'яко й тихо, я чужий для всіх. Кожна нова моя казка більше не для них. Серед паперових стін, життя проходить швидше, Я не знаю, хто зуміє, хто на них напише, Новий вірш, чи нову пісню і поставить крапку, А тим більше хто їх змінить на бетонну кладку. А поки, я один, стараюсь наліпити більше, Їх по черзі відриває вітер ще сильніший.

Я за літо не бачив жодної зірки, З тих, що падають в темних нічних небесах. Так сумно мені від цього, так гірко, Бо це літо минає й не повернеш назад. Я знаю про зорі і небо достатньо. І знаю, що падають це - не зірки. Забув лиш коли я це бачив востаннє, А от з першого разу минули роки. Минули роки, навіть десятиліття: З тих пір як я вперше це бачив вживу Серпневої ночі далекого літа.. Відтоді завжди ці моменти ловлю. Я бачив їх часто і в інші сезони, Бо зіркам без різниці яка тут погода. У ночі холодні, безлюдні, безсонні, А зараз не бачив. І чомусь шкода. Я старавсь виділяти кожну окремо,

У мокрій сорочці Лежать усі наші гроші. Складаєш рядочки І більше гуляти не хочеш. При тьмяному світлі, У тихій, самотній квартирі. Твої очі вже звикли Бігти за літерами. Дим, заплітається у твоїм волоссі, Ти, написала усе що придумала щойно, Я, стою над тобою вологий і босий, І, забуваю про те що не зовсім пристойно. А дощ досі плаче, Що залишив нас наодинці. Він брав за задачу, Відчути тебе в кожній краплинці.

Мистецтво з'являється лиш у пітьмі, Де біль та неприязнь в повітрі літає. Там де розмовляють з глухими німі. Митець хто радіє й в одночас страждає. Мистецтво зростає із грунту думок, Там сльози та сміх б'ють в обличчя металом І бій на життя за повітря ковток, Втискається в шкіру чорнильним фіналом. І високо в небі митця не знайти Бо ж з камнем на шиї ступає землею. В безплідних потугах себе віднайти, Будує із творів прокляту алею. Алею якую можливо пройдуть Мільйони безстрашних здолати болото. В якому таїться віршована лють І крутяться в танці пекельному ноти.

Сей быт фантазии взрывает, никто не знает: что? зачем? мои желанья пропадают, в рутине жизненных дилем. Фальшивые лучи надежды, Сгорают в атмосфере льда, Стоишь и мерзнешь без одежды, А на устах одна мольба: "уже не надо мне ни счастья, богатства мира ни по чем, убавьте боли, хоть отчасти!", слезливым вскрикнешь ты кличём. Пусть ты не веришь, что услышит, Ни космос, ни создатель наш, Но все же молишься, все ищешь, Ответ ли? Действие? Мандраж. В котором нет мурашек кожных, В котором даже страха нет, Позывы лишь тех истин ложных, Что в детстве даны как завет. Ты не борись - ведь будет