Не близько, не поруч, ні губи, ні руки, У різних вагонах слухаєм стукіт. Колеса об рейки, чи кров'ю об серце, В одне і те ж небо, крізь сльози як скельця. Складаються в повість думки, про розлуку і старість, Непрохані гості, яких чомусь бачити в радість. На карті маршрутів я все ще тебе видивляюсь. Не видно й не чути.. Хоча я дуже стараюсь. Колеса об рейки, чи кров'ю об серце, В одне і те ж небо, крізь сльози як скельця. *** Затьмарене небо у сірих хмаринах. Нам більше не треба, дійти б середини. Лишились позаду солодкі сонети. Немає розради в собі як в поетах. Юра Лекан, осінь 2017