Ідеш, отак, в житті ти стрімко, що й не побачити життя. Не бачиш - поглядів відтінки... Не бачиш - радості поля. Все тяжко, якось так, вдається... Й немає відповідей - "Чому?" Хтось, в долі, щастям - обзаведеться... Когось, зламає на вітру! І не збагнути, в якому місці - зробила помилку в житті... І як собі, тут відповісти - чого у прірву, летять дні. Та сумувати - часу немає... Потрібно жити, кожен день! Боротись, з долею, за бажання... Бути людиною, серед людей..!

в алхімічних почуттях біомеханіка кохання я не знаю перемог, адже в золоті мовчання не зібравши все до купи, розібрався на деталі та що далі з цим робити я туторіалів немаю свого не написав, бо всі слова були чиїмись і тому ці всі текста я перетворюю у попіл. і лише в бокалі джин розвідає чого волію, та звершень не чекай, я все відкладую на потім. я вже не вірю в кілометри, щасливої дороги. не дістав рукою неба, де кожна зірка наднова. і коли руки опускаються простягую долоні тому дияволу в деталях. я вже розпався на слова. на епітети, синоніми, метафори, гіперболи. на скуту епітафію, на

Якби я знала, тої ночі... що бачу тебе в останній раз... Поглянула б, в твої блакитні очі - сказала б, що люблю, не раз... Тобі, так довго, не могла я - сказати теплих, щирих слів... Так важко було пересилить - гординю та характер свій! Йши роки... ми розділились - для діалогу не було тем. І лише поглядом зустрівшись, перекидались ми слівцем. Мені, так важко було збагнути - що ти людина є, як я! Людей багато, може бути - та ти єдина... людина моя! Від тебе завжди, я так хотіла, відчути ласку та тепло. Але, ти так і не зуміла - подарувати те добро! І ось, стоячи посеред ночі, перед палаючим

І не знав той віщун, віщування свого, Що лине його міць, зі світу цього. —Тільки знав що біда наступає. Тому відав віщун, кому знання те дать, І прийде той юнак, буде знання благать. —В віщуна сива-вуса благає. Той віщун він навчив, юнака своєго, І кришталі минулого, чтити цього. —І юнак все новітнє приймає. Юнак став віщуном, і чекає кнутом, Коли старий віщун, відійде за світом. —Коли кине його, він не знає. Але той сива-вус, він сидить на столі, Як король королів, у тім троні в теплі. —Так кончину сидить дожидає. Та не хоче юнак, того дня він чекать, І він зілля пошле, щоб діда похилить. —І

Зіронька сяє, серце стучить, Щось у мені до коханой біжить Ой ти кохана, люба моя! Чом голосок твій як солов'я? Душу здирає, плоть обглодає, Ти, без рушника, виходь за меня! Зіронька сяє, серце стучить, Щось у коханої в грудях лежить Я би й вийти хотіла до тя! Не хоче та мати й доля твоя Душу здирає, плоть обглодає, Луна з зозулі довжезно стоя! Зіронька сяє, серце стучить, Щось за тинами, то любий кричить Гей ти кохана, люба моя! Кинь злую мати йди до меня Душу здирає, плоть обглодає, Я ж з тобой мила запряжу коня! 01.01.24

Так король Етельстан, ватажок воїв, ґридів перснедавець та брат його дужий, Едмунд величний, славу здобули вічну у січі клинками мечів під Брунанбургом. Стіни щитів, пробивши, змели вони кутим залізом, сини Едуарда. Як гідним годиться за звичаєм предків, часто у січі з ворогом лютим добро боронили, землю й оселі. Здригалися недруги, скотів дружини та морерозбійники никли приречені. Поле рясніло кров'ю звитяжців, відтоді як сонце, світило ранкове, зійшло й над землею пронесло яскраве сяйво Господнє вічного Бога, аж доки не зникло за небокраєм. Лежало доволі там списом проткнутих, стрілою

Пишу слова...пишу рядками, Перепишу, я весь листок... Перегорну і буду далі, Виписувати думок тяжкий рядок... Пишу про горе, біль та смуток... Про щастя же нема й рядка. Хотілося б себе втішати, Та в тих думках, я вся німа. Незнаю, може, так то й треба, Себе жаліти на листі... Та я б хотіла, щоб у небі - Світило сонце ще й мені! Не думати про свої рани... Світити посмішкою з лиця... Чекати вітру... йти за хмари... Перебігати з гір в поля. Не мучитись в думках щоночі, Що я роблю чогось не так. І заглядаючи у свої очі, Побачить щастя, хоч з пів рядка.

Колись, ми були ще малі... Колись, нам пісні лунали дзвінко. Щебетали рясно солов'ї, співали пісню нам привітно. Ми з радістю йшли у новий день! Гортали дні, гортали хвилі - всіх тих, моментів навкруги... Були у спокою, ті днини. Ми ясно бачили життя, пощади в долі не просили. Нам спокій був, у радість дня... Ми волі крила відростили! І йшовши в ногу з новим днем, ми рясно віру ту плодили. Чекали поглядом той день, коли життю покажем сили! Та мрії наші, обманулись... Потоки розпачу, в душі! Дорослі днини обернулись - безжальним плачем в самоті. Кудись, дівалась віра в завтра... Кудись,

Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю упала й зламала крило, Так болю багато тепер в Україні, Її не помітить, напевне, ніхто. І злякана пташка у небо дивилась, Б'ючи по землі уцілілим крилом, Втомившись, заплющила очі, та й сіла, Аж раптом її огорнуло тепло. То йшов місциною тією страшною Солдат молоденький, із лав ЗСУ, І вгледів синичку, і взяв у долоні, Й надія з'явилася в пташини — не вмру. День воїнів кожен — змагання зі смертю, Та крихітку всі берегли, як могли, При першій нагоді у місце, де тихо Її волонтерам вони віддали. Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю

Щось коїться страшне : усе цвіте-гуде цвірінькаємо мов птахи на гілці . Нам точно Бог пошле померти в один день заритись з'єднано в сухій могилці . За ручку в один рай чи в пекло у котел ( у пеклі у котлі - котел той самий ) . Любов не обирай - сама переплете сама як слід переплете серцями

В тобі, я бачу - світла промінь! В тобі, я бачу - кольори... Твоє обличчя - наче море, ті хвилі геть мене знесли... І в тобі - барви веселкові! І з гір потоками річки... Квітучі трави серед поля, і лісу запах древесний. В тобі, я бачу й відчуваю - той запах ранньої роси... В тобі, цвітуть, ті рідні мальви - цвітуть і взимку й восени. Твій ніжний голос - мов відлуння, тих вільних птахів, мов політ. В твоїх очах - лани широкі, їх колір так мене манить. І не збагнути того щастя, що сліпить зір, у ясні дні. Бо почуттям моїм неясним - немає назви на землі.

Ті почуття, складні, як поле бою... Та розумом, ти повна ще ідей. І лиш душа, кричить, в тобі: Все..! Годі..! Я більш тягар, не понесу, вже цей! Закриєш очі ти, на тії всі, душевні муки... І будеш й далі, шлях цей, йти. Та, стільки б, ти не ховалась, люба! - Від роздумів про завтра - не втекти. А, що те завтра?- в нім все, як і сьогодні... Відчуєш відчай, розпач почуттів. Бо, в тих стосунках, що несеш з собою - немає радості, кохання, щирих слів! Ти, моя люба, добре все вже знаєш! Від рішень долі - не втекти. Ти, з цими почуттями - маєш попрощатись... Той вибір, в свою користь, зробиш Ти!