Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю упала й зламала крило, Так болю багато тепер в Україні, Її не помітить, напевне, ніхто. І злякана пташка у небо дивилась, Б'ючи по землі уцілілим крилом, Втомившись, заплющила очі, та й сіла, Аж раптом її огорнуло тепло. То йшов місциною тією страшною Солдат молоденький, із лав ЗСУ, І вгледів синичку, і взяв у долоні, Й надія з'явилася в пташини — не вмру. День воїнів кожен — змагання зі смертю, Та крихітку всі берегли, як могли, При першій нагоді у місце, де тихо Її волонтерам вони віддали. Маленька синичка, від вибуху хвилі, На землю

Щось коїться страшне : усе цвіте-гуде цвірінькаємо мов птахи на гілці . Нам точно Бог пошле померти в один день заритись з'єднано в сухий могилці . За ручку в один рай чи в пекло у котел ( у пеклі у котлі - котел той самий ) . Любов не обирай - сама переплете сама як слід переплете серцями

В тобі, я бачу - світла промінь! В тобі, я бачу - кольори... Твоє обличчя - наче море, ті хвилі геть мене знесли... І в тобі - барви веселкові! І з гір потоками річки... Квітучі трави серед поля, і лісу запах древесний. В тобі, я бачу й відчуваю - той запах ранньої роси... В тобі, цвітуть, ті рідні мальви - цвітуть і взимку й восени. Твій ніжний голос - мов відлуння, тих вільних птахів, мов політ. В твоїх очах - лани широкі, їх колір так мене манить. І не збагнути того щастя, що сліпить зір, у ясні дні. Бо почуттям моїм неясним - немає назви на землі.

Ті почуття, складні, як поле бою... Та розумом, ти повна ще ідей. І лиш душа, кричить, в тобі: Все..! Годі..! Я більш тягар, не понесу, вже цей! Закриєш очі ти, на тії всі, душевні муки... І будеш й далі, шлях цей, йти. Та, стільки б, ти не ховалась, люба! - Від роздумів про завтра - не втекти. А, що те завтра?- в нім все, як і сьогодні... Відчуєш відчай, розпач почуттів. Бо, в тих стосунках, що несеш з собою - немає радості, кохання, щирих слів! Ти, моя люба, добре все вже знаєш! Від рішень долі - не втекти. Ти, з цими почуттями - маєш попрощатись... Той вибір, в свою користь, зробиш Ти!

Вона любила - білі рози, вона любила теплий край. Та тільки, вітри та морози - вели її у небокрай! Чомусь, завжди, чиїсь руки - хапали твердо і за мить... Тягнули в темряви поруки, лишивши сліду темну нить. Вона ж, хотіла лиш кохати, віддавати поглядом тепло. А руки вели її за ґрати - за ґрати розуму свого. Коли діставшись тієї точки, вона побачила пітьму... Хотілось плакать їй щоночі - про свого щастя втрату ту! Тож, якось так...поживши трохи, вона вирішує піти... І тої темряви окови, лишає позаду назавжди! Комусь ті дії будуть дивні, а хтось же скаже - "Молодець!" І тільки душу

Іду... Живу... Гортаю тяжко днини... Хотів, з тобою бачити - життя, тяжкі години! Все думав! - Зараз...ось...сьогодні... Впаде на мене - обличчя твого, промінь..! Засяє твоя постать - з поміж, чорних, днів туман. Та, ці думки - ілюзія... Лиш каторга, й дурман... Я в них ховаюсь - сповнений надій. Хоча вже знаю, що не побачу, тих, своїх мрій! Та, все ж, я раз за разом, в думці повертаюсь - у мрії... де поруч ти! Хоча, і так вже знаю, що покинула - ти, ці світи! І буду й далі... Образ твій вертати... У свою думку - мрійливу й тугу... Бо не збагнути серцем - тої правди, що ти пішла... в холодну

ЖИВЕ УКРАЇНА ?? Була Україна... була, є і буде! Чи були такі бої? Та не усюди... П'ятисотий день пішов вже поспіль, Але ні ми, не вони на сказали "Досить!" Три дні спочатку нам давали, Що поразка наша неминуча! Але ми дали себе знати, Що за неньку нашу ми поплатим! Багато різних перешкод було. Та що було, вони і є! Але ми тут! Ми досі вільні! Можем зробить що-небудь, Чи поїхать, там, кудись... Почалось життя болюче: Ракети, бомби, міномети! То за горою чути щось... То не грім! То люди кличуть допомогу! Але почувши всі страждання, Незламний дух не проходить повз! Єдність, вона є

щось дивне і складне... Кохання — це така складна штука, що може буть, а може й ні. Кохання — це така дивна штука, що дивні речі ти робиш в ній. Не чекаєш ти цього, завжди так. Але мозок твій уже заповнено. Ти не думав, що все прям буде так, Але нічого, вже з цим не поробиш! А потім ти страждатимеш від цього, та нічого не поможе вже тобі Плутатимешся в думках своїх, це точно, і тільки думати про це зможеш! Почнеш нав'язуватись, робить дарунки. Та й нічого, все дарма! Ти будеш все робити для любові, щоб вона хоч чуть взаємною була. З'являться проблеми, недовіра, адже усі скривдлять

Життя - воно таке... Було життя собі таке, усі жили та розважались. Та й ми від них не відмовлялись, все намагалися втекти. Втікали від реалій, від справжніх руйнувань. Та ця війна нас доженула, не вийшло врятуватись нам. Ці кляті люди завжди все руйнували нам життя. Ми намагалися радіти, та щастя не раділо нам. Так само, ми втекли у світ, та він закинув нас. Спочатку вирішив урятувать, а потім і пішов від нас. "Ніхто не допоможе нам, а ми все самі урятуєм!". Так легко це все говорить, коли самі вмираєм. Та ми існуєм досі, хоч досі й просимо на допомогу. Ми захищаємо нашу країну, та

—Добрий день, а хто Ви? —А я ...! —А що Ви тут робите? —А я ... ...! —І як у Вас успіхи? —А в мене ...? —І що робити будете? —... ...! Журналіст розвернувся й пішов працювати. Писати газети і брати інтерв'ю. Ходив по дорозі, розглядав перехожих, та все ж таки наважився до них підійти: —Добрий день! Як настрій? —В мене все ... . А навіщо питаєте? —А я газетяр. —Я попаду у газету? —Вважаю, що так. —А зароблю багато ...? —Скоріш за все так. —А подорожувати світом буду? —Ось це вже не скажу. —А відпочивати ...(де?) буду? —Я подумаю і напишу. —А в казку класну попаду? —Не думаю, що я

А давай втечемо? Втечемо від усіх,від всього. Побіжимо у поле. Там так гарно,затишно й комфортно. А давай обійматися? Це так заспокоює мене. Будемо обійматися під сяйвом місяця. Який же він сьогодні гарний... Правда? А давай... а давай гуляти? гуляти, танцювати, малювати... це так чудово, комфортно, весело... — так круто ділити емоції! (..) Та місяць сьогодні і справді чудесний... можливо це, все ж таки, доля? можливо, зізнатись у коханні тобі?... Та ні, давай не сьогодні... 01.07.23 ©️Ніка Савіна, Віталіна Шумінова

Завагітніла б Єва від Гітлера і ростила йому дитинчат . Та усі навкруги не " Гіп-гіп ура ! " якось треба війну вже кінчать . Аж приліплює Єву до фюрера геній Вальтера з шортів дістав : надвелику ідею - за всю вмирай від Євангелій щоку підстав . І вигукує Єва Адольфові мов Адамові гола в свій час : " Кому хутра ті треба норкові ? Молодь нами ввік будуть вивчать !! "