Хворіє тіло моє й миттю,
Я враз вже ліки знаю всі.
Та, як мені тоді вчинити,
Коли ті рани є в душі?
Я ніби радісна й весела,
Ходжу щоразу між людей.
Та, є в душі моїй печера -
В якій ховаюсь від очей!
Бо в тих очах, я бачу правду...
Ту правду глибоко в мені,
Яка заполонилась вже думками:
Чому, я не можу буть, як всі?
І ті думки щораз лякають,
Мене все більше - і на мить,
Життя сторінки я гортаю,
Мотаю долі тонку нить.
І з кожним разом слабше тліє,
Моє бажання до життя.
Й немає в мене ліків й віри,
У світло завтрашнього дня!
Якби то, можна було легко,
Піти в аптеку - і за мить...
Взяти щастя ту таблетку...
Й змінити важкої думки хід.
