Я хочу целовать тебя утром И варить тебе кофе иль чай Провожать на роботу желанно И с роботы весь день тебя ждать Я хочу тебе гладить рубашки Убирать и готовить, стирать И беречь и лечить когда болен И как мама тебе помагать Я хочу для тебя стать всей жизнью Быть женою, и мамой, и другом Наслаждатся с тобой каждым мигом И справлятся с каждым недугом...

Кому в мире нужны твои чуства, К ним давно никому дела нет. И в душе пустота как искуство, И ничей не поможет совет. Почему жызни блеска уж нету в глазах, Сердце вниз опустилось его убил страх. Почему опустились внезапно те руки, Что минуту назад и не знали те муки. Почему так внезапно вся жызнь поломалась, Любовь и ушла и вроде осталась...

Когда тебя я встретила внезапно, Подумала:" -Подареный судьбой..." Но сердце мне одно твердило:"-Ладно..." "-Он будет твой, он будет только твой." А время шло и я в тебя влюблялась, В глаза зеленые смотрела невзначай. И тем же временем в себе я удивлялась: "-Хотела счастья, вот же, забирай!" Улыбку видела твою усталую, простую, Но долю шуток понимала не всегда... Я все в себе тогда держала зачастую, И думала:"- Не будем вместе никогда..." Но волю всю потом собрав в кулак! Я твердо для себе сама решила: "-Ты будеш мой! И по-другому все,

І пролетіли ці 5 місяців невпинно, Переплелися наші долі лебедині. Про тебе тепер думаю щоденно, І ти для мене милим став віднині. Переплелись в замок кохання теплі руки, Ми обміняли якось на кохання волю. І тепер серце чує ніжні, теплі звуки, Ми все переживем і переможем! Кохання все здолає повсякчас! Ми все на шлясі життєвому зможем, І теплота сердець зігріє в холод нас!

Да сколько же можно терпеть ету боль... Когда между вами взаимности ноль... Когда в разговоре нет чуточки ласки... Кодда всё кошмар, а не как из сказки... Да сколько же можно терпеть ети слёзы... И забыть, что такое, когда дарят розы... Да сколько же можно себя так винить... Любить и терпеть, терпеть и любить... Забросить себя и жизнью не жить... Да сколько же ети мученья терпеть... И сердце глушить, когда хочет петь... Любить со взаимностью, к счастью лететь... Да сколько же можно себя так губить... Забыть это нужно всё и уходить...

Бывает же и в жизни та минута, Что хочеться упасть и умереть. Потом, проснуться рядышком под утро, С любимым, и в глаза его смотреть. Бывает что нихочеться ни грама, ни счастья, ни веселья, ни добра. Ведь наступает скоростное время, И розобраться с етим всем пора. Я не хочу бывает маму видеть грустной, И что бы плакала потом моя душа. Хочу чтоб ето был кошмар из сказки русской, И что бы жизнь была без боли хороша...

А ти не знаєш що живе у тому серці, Яке за тебе молиться щодня. Яке щоразу відкриває дверці, Коли вертаєшся здалека ізрання. А ти не знаєш що у тому серці, Яке для тебе тільки ожива. Яке вмирає у пекучім перці, Коли образливі в душу летять слова. А ти не знаєш що у серці тому, Що за тобою плаче кожну мить. Що часто зазанає тяжку утому, Від різних хвилювань болить. А ти не знаєш що у тому серці, Що ніжністю коханої палає. Що зігріває лагідним вогнем, І твою душу ніжністю вкриває.

А знаєш, рідний, я не проміняю тепло твоЇх очей на жодну річ. Здається, що я казкою гуляю, яку принесла доля… або ніч… А знаєш, милий, хочу так завждИ: дзвонити будь-коли і обіймати. Якщо тебе нема, то рвусь туди, де можна твОю посмішку впіймати. А чуєш, рідний, серце б’ється гучно, як голос твій приймає кожну мить… в словах немає зайвого, все влучно, мені спокійно… і вже зовсім не болить… А бачиш, милий, дощ іде із неба – це наші спільні щастя сльози… так довго у тобі була потреба, так довго у мені були морози… А знаєш, рідний, я не проміняю тепло твоЇх долонь на жодну річ, бо вже так тонко

А знаеш милый мне тебя так мало... Хочу с тобой я каждую минуту... И вечером в обнимку засыпать... И просыпатся рядышком под утро... Хочу с тобою каждый миг я вместе... Любить оберегать и понимать... И чтобы как у жениха с невестой... У нас с тобой была лишь благодать)*

А знаєш я сумую за тобою, У літніх сутінках тебе нема... Тебе я проводжала із журбою, Але в душі співала радісна весна... І ось іду по вулиці блукаючи примарно, Ще крок ступлю і згадую усе... Чи вже ж таки чекаю марно, Що час тебе на крилах принесе... І серце захлинається від болю, Душа кричить у тиші голосній... Повернеться і буде він з тобою, Мовчи і гірше думати не смій... А я не знаю як мені чекати, Де сили мені тої віднайти... Щоб щастя мені свого не чекати, А обійняти і в житті лиш берегти...

Ніхто не розуміє матір одиноку!!! Її крила тягар на світі неземний… Як вона всим чим може захища дитя своє щороку, І кожен рух, маленький крок для неї дорогий… Ніхто не знає де той дух і сила й віра, Беруться в кількості, яка немає меж. Для неї головне дитяткова довіра, Любов взаємная, що віддана була без меж. А знаєш соромно і знаю я чому, Бо керувалася тоді я самотою… Світу твого не бачила давно… А знаєш соромно і знаю я чому, Зраду собі я б не пробачила ніколи… Завмерли всі душевні видноколи… А знаєш соромно і знаю я чому, Коли дивлюся в очі як все добре… Ми далі йдем, чи плачем і на

Хто ти, Незнайомцю? Чого стоїш на моєму порозі? Скажи мені тільки правду: можливо нам по дорозі. Хто ти, Незнайомцю? Чого мої зупиняєш хвилі? Нехай бушувало би море. Навіщо завмерло у штилі? Хто ти, Незнайомцю? Чому ти мене хвилюєш? Чому не даєш спокою? У снах за мною полюєш… Скажи мені, Незнайомцю: навіщо ти так зі мною? Навіщо стоїш на порозі? Чому не здаєшся без бою?