Морана лежала на спині, оповита чорним туманом. Він клубочився навколо неї, наче муркотливий кіт, біля господарки – легко торкаючись її блідого обличчя, огортаючи шию і зникаючи від найменшого поруху. Богиня примружилась і витягнула руку вверх, перебираючи пальцями невидимі струни. Над нею майоріло Небесне Полотно. Воно миготіло міріадами людських душ. І, здавалось, що ці душі були так близько, тільки руку протягни і можна вхопити котрусь із них. Якісь сяяли яскравіше, якість – тьмяніше. Але усі вони чекали свого часу, аби забути усе своє земне, відновитися і знову повернутися у світ живих,

Ранок почався не з хорошого. Придворні слуги гасали, як вшпарені, коридорами. Ерза ще завчасно підготувала необхідне для сьогоднішньої зустрічі, але усе ніби навмисно йшло на перекір. У вчорашньому еліксирі чомусь випав осад, а отже його треба було переварювати, сон-трава для нового закінчилась, а Ярена, як завжди, можна посилати тільки за смертю. Вона відправила його по потрібні інгредієнти і поки він не повернувся - намагалась себе чимось зайняти. Жінка змішала усе потрібне в чані і доводила до кипіння еліксир на малому вогні, аби наприкінці додати сон-траву. А знаючи швидкість Ярена – це

Ближче до вечора почав пролітати лапатий сніг. Люди розбрідались по домівках із настанням сутінків. Хтось ховався у трактирах, у спробі втопити нестерпне життя у кухлі медового елю. Хтось – ледве волочив додому ноги, після важкого робочого дня. Ринкова площа тихо опустіла. Яні піднялась із дерев’яної дошки, що відвались від розтрощеного воза, позаду неї. Раніше він слугував прилавком для якогось торговця, а зараз - стояв покинутий попід стіною, як непотріб, лишений тут гнити під снігом. Але Яні вміла бачити хороше у всьому: поруч із ним можна було сховатися від вітру, та і шляхів до відступу

Півні кричали ополудні, а сонце добряче пришкварювало у брудні шибки. Люди були в полі, тож трактир зараз був фактично порожній. У маленьких селах завжди так: народ тут починає оживати лише під вечір, коли уся робота зроблена, худоба попорана і можна перехилити кухлика чогось міцного, щоб розслабитися. Ал із Бйорном попивали ель у таверні після перекусу. Не те щоб годували тут не смачно, але трактирник точно пошкодував спецій до їжі. Хоча враховуючи, що сьогодні їх тут приймали безкоштовно – з цим можна було змиритись. Для таких сіл, бродячі барди – це вже розвага, тож на вечір сюди

Ноара - місце де зупинився час, де вічне спліталось воєдино із земним, породжуючи невпинний плин життя. По-між руїн, колишнього величного святилища виднілись сотні сяючих вогників. Вони ховались в колонах і залишках фресок, і ледве-ледве розсіювали той морок навколо, що збирався густим туманом і стелився у підніжжя, колись цілих сходів і арок. Вогники миготіли і тремтіли у повітрі від тонкого, майже невловимого наспівування Морани : «Про неї складали легенди, про неї співали пісень, де вигадка в них, а де правда, ніхто і не зна по цей день» Вона сиділа на сірій мармуровій плиті, яка,

Ранкове світло заливало кімнату, пробиваючись крізь вікна її чародійської кухні. Сонце м’яко стелилось на дерев’яний стіл під вікном і гріло пожовклі сторінки книг, у яких ховались таємні заклинання. Сонце нишпорило на полицях, завалених рукописами, кристалами, корінцями, і ледь помітно виблискувало на лезі срібного клеймора, що ховався поміж них. Сонце торкалось усього, своїми тонкими променями: кольорових склянок і пляшок із еліксирами, засушених пучків рослин, що висіли по-під стелею, на тонких мотузках, як гірлянда. Запах м’яти п’янив голову. Повітря було солодким і лоскотало носа пряними

Холодний зимовий ранок. Равéна поверталась із таверни, намугикуючи щось із репертуару бродячого барда, що гостював цієї ночі у «Синій Петлі». Руки відвалювались після усієї перемитої підлоги і витертих столів, але два зароблених срібних талі у кишені – гріли душу. Провулки змінювали один одного, ноги самі вели її уже знайомими місцями. Чим далі, тим пустішими ставали вулиці, тим пустішими ставали будинки - тим ближче були околиці передмістя. Ще зовсім трохи і вона буде вдома. Сніг іскрився від вранішнього сонця, під дірявими черевиками. Мороз пощипував рожеві щоки і крутив у носі. Равéна

Алл і Бйорн. Ліс затих. Полуденне спекотне сонце губилось в багряному листі кленів і скупо пробивалось крізь густі крони. Тракт крутився звивистою стрічкою між дерев і зникав у рудому падолисті. Вітер ледь чутно шарудів у гілках, перегукуючись із шумом річки, схованої десь у низовині. Птахи не співали, вони, стривожені останніми подіями, нишком сиділи у сховках. Бйорн стояв посеред дороги, віддихуючись. Високий і худорлявий, він майорів, як стовп на шляху. Світло відбивалось від його білої сорочки, роблячи його ще більш помітним. Він обперся об коліна і глибоко втягнув носом повітря

Світло, сивими стовпами, пробивалось крізь вітражі на вікнах. Нарадча зала опустіла і здавалась такою незвичною після стількох годин розмов. Зараз тут лишився лише він і його думки.… Король Фрід сидів на своєму стільці, обперши чоло широкою долонею. В голові роїлись плани і тривога про те, що гряде. Зараз він здавався ще суворішим, ніж зазвичай: густа, але не велика цупка борода і вуса, майже мідного кольору, видовжували його обличчя, а широкі брови, що здавались завжди нахмуреними – ховали під собою теплі карі очі. Та і шрам на правій брові, що король колись заробив на полюванні – додавав

Хто ти, Незнайомцю? Чого стоїш на моєму порозі? Скажи мені тільки правду: можливо нам по дорозі. Хто ти, Незнайомцю? Чого мої зупиняєш хвилі? Нехай бушувало би море. Навіщо завмерло у штилі? Хто ти, Незнайомцю? Чому ти мене хвилюєш? Чому не даєш спокою? У снах за мною полюєш… Скажи мені, Незнайомцю: навіщо ти так зі мною? Навіщо стоїш на порозі? Чому не здаєшся без бою?

Це так огидно – бачити людей. Цей ниций жах, і ці мерзенні дії. Ти думаєш, що дівчина – «свята», а в неї досвіду, як в клятої повії. Навколо - все брехня. Пусті усі слова. А правда – тимчасова лихоманка. Ти думав – ти за зіркою ідеш? Очуняй, хлопче - це пуста бляшанка! Купити можна, друже, всіх і все, такий наш світ, така у нього правда. Тебе, мій друже, куплять, наче річ, як не сьогодні, то напевно завтра. Це так огидно – бачити людей. І їхній блиск фальшиво-кришталевий. Не соромно, якщо ти бідним є, та соромно, якщо ти у душі дешевий.

Існує у світі легенда, що люди цінніші за гроші, Кохання, що раз і назавжди, що втрати бувають хороші Що на помилках ми вчимося, що час заліковує рани, Що друзі ніколи не зрадять, й мужчин прикрашають шрами. Існує на світі легенда, що є на землі справедливість, Що спогади гріють душу, що в бійці рятує сміливість, Що сильні ніколи не плачуть, що в річку не входять двічі, Що близькі не зводять наклеп, за спиною та й у в вічі. Існує на світі легенда, що можна щасливим бути, Що можна пробачити зраду, що можна про все забути. Що горе не втопиш в текілі, що дурням живеться легше. Утопія все це,