Я підійшов до афіші та прочитав: «Лише один вечір в Новому Йорку проїздом зі Станіславова до Сан-Франциско рок-опера «Роман 2.0»». Я купив квиток, зайшов до залу, знайшов вільне місце у п’ятому ряді, гарно вмостився, розгорнув програмку та прочитав:
«У головних ролях: Автор - чоловік середніх років. Редактор - професор в пенсне. Кіт - жирний кіт»
Завіса відкрилася та оголила сцену. В куті палав камін, у центрі в кріслі-гойдалці сидів професор; він читав рукопис, палив люльку, гладив кота та одночасно говорив з кимось по телефону у режимі гучного зв’язку.
Професор: «..І розумієш, роман має бути романтичним. У ньому повинні бути герої».
Було чутно, як на тій стороні хтось безперервно сопить у слухавку.
Професор: «Першорядні, другорядні..»
Кіт: «Третьорядні..»
Глядач з четвертого ряду: «Четверторядні..»
Кіт (вилизуючи лапу): «Пятирядні..»
Професор: «Та заткнися ти!.. І обов’язково повинна бути присутня історія, без неї ніяк.. А в тебе що?..»
Сопіння в слухавці обірвалося: «А що в мене, що?..»
Професор: «Давай краще помовчим..»
Голос: «Давай помовчим..»
Професор: «Помовчу..»
Кіт: «Помовчим..»
Голос (після довгої паузи): «І що мені тепер з ним робити?»
Професор: «Як що? В пічку його!»
Голос (невпевнено): «Але ж рукописи не горять..»
Професор (впевнено): «Горять, ще й як горять»
На цьому зв’язок обірвався. Професор дивиться на вогонь, позіхає та продовжує гладити кота. Кіт муркоче, камін палає, лунає музика.
Я вийшов з театру, викинув програмку в урну для сміття, поглянув на сонце та пішов собі далі
