Безупинно повторюю, що відпускаю, й так тягнеться час в круговерті буденній… Все частіше краю себе і караю, сам друг і сам ворог, сам світло і темінь… За сміхом ховаю печалі і болі, за блиском в очах буревії і смерчі… Хто я у твоїй, хто ти у мої долі, скільки судилося спільних нам звершень…? Буває гублюся у власнім безсиллі, й тримаюся лише за пісні і вірші… Життя не завжди безтурботне й щасливе, і від того стаю черствішим і іншим… Дні змінюють в вікнах, відтінки і гами, усе мчиться вперед від краю до краю… Я повторюю безупинно те ж саме та знаю, брешу, що тебе відпускаю…

Жили ми всі як звичні люди, поки цей день би не настав, коли життя перевернулось і всі лишились без житла. Поки країна стогне й плаче, хтось сміх поширює, і наче все це сталось ненароком, все не їх же це вина. але кожен в світі знає, скільки днів війна триває, скільки діточок загибло, і чиїх це все рук діло! Ми ніколи не забудем, усі їх вчинки, що зробили ці безсердечні та злі звірі у нашій неньці Україні.

. РОЗДІЛ 1 01.09.21 8:21 -Доброго ранку, Тетяно Володимирівно, - промовила Віта. -Добрий ранок, Віталіно. Вставай туди, біля однокласників. -Добре. Дівчинка підійшла до однокласників, які стояли перед школою і привіталась з ними: -Привіт! Усі мовчали і не звертали уваги на неї. -Привіт... - знову промовила Віта. Н іхто навіть не обернувся. (...) 8:30 -Усіх хочу привітати з початком нового навчального року! - говорить голосно у мікрофон директорка школи. Учениці стало цікаво послухати, що говорить директорка, тому вона вирішила підійти поближче. -Куди ти лізеш?! - голосно крикнув на дівчинку

Півні кричали ополудні, а сонце добряче пришкварювало у брудні шибки. Люди були в полі, тож трактир зараз був фактично порожній. У маленьких селах завжди так: народ тут починає оживати лише під вечір, коли уся робота зроблена, худоба попорана і можна перехилити кухлика чогось міцного, щоб розслабитися. Ал із Бйорном попивали ель у таверні після перекусу. Не те щоб годували тут не смачно, але трактирник точно пошкодував спецій до їжі. Хоча враховуючи, що сьогодні їх тут приймали безкоштовно – з цим можна було змиритись. Для таких сіл, бродячі барди – це вже розвага, тож на вечір сюди

На небі нам ниток напряли, щоб ми щось зіткати змогли, щоби ми на тім полотні залишились назавжди... Часом збиваюсь з маршруту, намагаюсь літати без крил, намарно шукаю баланс справедливості й правди… Ти – вітер, ти – витвір, ти – віра, яку я утратив давно, в моїх днях чорно - білих нарешті з’явились фарби… На життєвих дорогах горбистих втримати хочу кермо, й тримаю, лишень у дзеркала дивлюсь безпорадно… Травень тривожний від мрій і ілюзій ховає мене, а я безрозсудно втікаю від нього дворами… На небі нам ниток напряли, щоб ми зберегли все земне на полотні, що після нас буде жити віками

Ноара - місце де зупинився час, де вічне спліталось воєдино із земним, породжуючи невпинний плин життя. По-між руїн, колишнього величного святилища виднілись сотні сяючих вогників. Вони ховались в колонах і залишках фресок, і ледве-ледве розсіювали той морок навколо, що збирався густим туманом і стелився у підніжжя, колись цілих сходів і арок. Вогники миготіли і тремтіли у повітрі від тонкого, майже невловимого наспівування Морани : «Про неї складали легенди, про неї співали пісень, де вигадка в них, а де правда, ніхто і не зна по цей день» Вона сиділа на сірій мармуровій плиті, яка,

Ранкове світло заливало кімнату, пробиваючись крізь вікна її чародійської кухні. Сонце м’яко стелилось на дерев’яний стіл під вікном і гріло пожовклі сторінки книг, у яких ховались таємні заклинання. Сонце нишпорило на полицях, завалених рукописами, кристалами, корінцями, і ледь помітно виблискувало на лезі срібного клеймора, що ховався поміж них. Сонце торкалось усього, своїми тонкими променями: кольорових склянок і пляшок із еліксирами, засушених пучків рослин, що висіли по-під стелею, на тонких мотузках, як гірлянда. Запах м’яти п’янив голову. Повітря було солодким і лоскотало носа пряними

Холодний зимовий ранок. Равéна поверталась із таверни, намугикуючи щось із репертуару бродячого барда, що гостював цієї ночі у «Синій Петлі». Руки відвалювались після усієї перемитої підлоги і витертих столів, але два зароблених срібних талі у кишені – гріли душу. Провулки змінювали один одного, ноги самі вели її уже знайомими місцями. Чим далі, тим пустішими ставали вулиці, тим пустішими ставали будинки - тим ближче були околиці передмістя. Ще зовсім трохи і вона буде вдома. Сніг іскрився від вранішнього сонця, під дірявими черевиками. Мороз пощипував рожеві щоки і крутив у носі. Равéна

Алл і Бйорн. Ліс затих. Полуденне спекотне сонце губилось в багряному листі кленів і скупо пробивалось крізь густі крони. Тракт крутився звивистою стрічкою між дерев і зникав у рудому падолисті. Вітер ледь чутно шарудів у гілках, перегукуючись із шумом річки, схованої десь у низовині. Птахи не співали, вони, стривожені останніми подіями, нишком сиділи у сховках. Бйорн стояв посеред дороги, віддихуючись. Високий і худорлявий, він майорів, як стовп на шляху. Світло відбивалось від його білої сорочки, роблячи його ще більш помітним. Він обперся об коліна і глибоко втягнув носом повітря

Це місце дивне та особливе водночас. Але я не відразу це зрозуміла. Тільки повертаючись одного разу пізно ввечері з Тіною моєю колежанкою, яка на моє зауваження, що місяць у повні дуже гарний, великий і здається, що його можна торкнутися рукою. Вона раптом відповіла, - Тут завжди місяць уповні. Я тоді застигла, і здивовано перепитала,- Що серйозно!? Ти певне жартуєш? Так не буває у природі. А вона засміялася і додала, - Це місце дуже особливе, природна аномалія, тут все відбувається не так як в нормальному світі. Я здивовано вирячила на неї очі, - Не так!? Тобто це якесь інше місце? Інший

Світло, сивими стовпами, пробивалось крізь вітражі на вікнах. Нарадча зала опустіла і здавалась такою незвичною після стількох годин розмов. Зараз тут лишився лише він і його думки.… Король Фрід сидів на своєму стільці, обперши чоло широкою долонею. В голові роїлись плани і тривога про те, що гряде. Зараз він здавався ще суворішим, ніж зазвичай: густа, але не велика цупка борода і вуса, майже мідного кольору, видовжували його обличчя, а широкі брови, що здавались завжди нахмуреними – ховали під собою теплі карі очі. Та і шрам на правій брові, що король колись заробив на полюванні – додавав

Я не зможу. Цей вовчара крутий, завжди такий був і якби ситуація була трішки іншою, то він би просто роздер мене. Зараз ми всі тут в однакових умовах, жертви своєї жадібності, хтивості та наївності, але він не хоче миритися, тому гарчить сам до себе: – Просто відгризи її. Зламай кістку і розітни м'ясо, – в пітьмі льоху я бачу як у Вовка світяться очі. Мені не віриться, але здається я бачу там сльози. – Три лапи не гірше ніж чотири. – Любчику, ну чого ти так завівся? Не може бути, щоб той дідусь був таким жорстоким. Потримає нас трохи, полякає і домовимося, сьогодні свято до дня