Ноара - місце де зупинився час, де вічне спліталось воєдино із земним, породжуючи невпинний плин життя. По-між руїн, колишнього величного святилища виднілись сотні сяючих вогників. Вони ховались в колонах і залишках фресок, і ледве-ледве розсіювали той морок навколо, що збирався густим туманом і стелився у підніжжя, колись цілих сходів і арок. Вогники миготіли і тремтіли у повітрі від тонкого, майже невловимого наспівування Морани : «Про неї складали легенди, про неї співали пісень, де вигадка в них, а де правда, ніхто і не зна по цей день» Вона сиділа на сірій мармуровій плиті, яка,

Ранкове світло заливало кімнату, пробиваючись крізь вікна її чародійської кухні. Сонце м’яко стелилось на дерев’яний стіл під вікном і гріло пожовклі сторінки книг, у яких ховались таємні заклинання. Сонце нишпорило на полицях, завалених рукописами, кристалами, корінцями, і ледь помітно виблискувало на лезі срібного клеймора, що ховався поміж них. Сонце торкалось усього, своїми тонкими променями: кольорових склянок і пляшок із еліксирами, засушених пучків рослин, що висіли по-під стелею, на тонких мотузках, як гірлянда. Запах м’яти п’янив голову. Повітря було солодким і лоскотало носа пряними

Холодний зимовий ранок. Равéна поверталась із таверни, намугикуючи щось із репертуару бродячого барда, що гостював цієї ночі у «Синій Петлі». Руки відвалювались після усієї перемитої підлоги і витертих столів, але два зароблених срібних талі у кишені – гріли душу. Провулки змінювали один одного, ноги самі вели її уже знайомими місцями. Чим далі, тим пустішими ставали вулиці, тим пустішими ставали будинки - тим ближче були околиці передмістя. Ще зовсім трохи і вона буде вдома. Сніг іскрився від вранішнього сонця, під дірявими черевиками. Мороз пощипував рожеві щоки і крутив у носі. Равéна

Алл і Бйорн. Ліс затих. Полуденне спекотне сонце губилось в багряному листі кленів і скупо пробивалось крізь густі крони. Тракт крутився звивистою стрічкою між дерев і зникав у рудому падолисті. Вітер ледь чутно шарудів у гілках, перегукуючись із шумом річки, схованої десь у низовині. Птахи не співали, вони, стривожені останніми подіями, нишком сиділи у сховках. Бйорн стояв посеред дороги, віддихуючись. Високий і худорлявий, він майорів, як стовп на шляху. Світло відбивалось від його білої сорочки, роблячи його ще більш помітним. Він обперся об коліна і глибоко втягнув носом повітря

Це місце дивне та особливе водночас. Але я не відразу це зрозуміла. Тільки повертаючись одного разу пізно ввечері з Тіною моєю колежанкою, яка на моє зауваження, що місяць у повні дуже гарний, великий і здається, що його можна торкнутися рукою. Вона раптом відповіла, - Тут завжди місяць уповні. Я тоді застигла, і здивовано перепитала,- Що серйозно!? Ти певне жартуєш? Так не буває у природі. А вона засміялася і додала, - Це місце дуже особливе, природна аномалія, тут все відбувається не так як в нормальному світі. Я здивовано вирячила на неї очі, - Не так!? Тобто це якесь інше місце? Інший

Світло, сивими стовпами, пробивалось крізь вітражі на вікнах. Нарадча зала опустіла і здавалась такою незвичною після стількох годин розмов. Зараз тут лишився лише він і його думки.… Король Фрід сидів на своєму стільці, обперши чоло широкою долонею. В голові роїлись плани і тривога про те, що гряде. Зараз він здавався ще суворішим, ніж зазвичай: густа, але не велика цупка борода і вуса, майже мідного кольору, видовжували його обличчя, а широкі брови, що здавались завжди нахмуреними – ховали під собою теплі карі очі. Та і шрам на правій брові, що король колись заробив на полюванні – додавав

Я не зможу. Цей вовчара крутий, завжди такий був і якби ситуація була трішки іншою, то він би просто роздер мене. Зараз ми всі тут в однакових умовах, жертви своєї жадібності, хтивості та наївності, але він не хоче миритися, тому гарчить сам до себе: – Просто відгризи її. Зламай кістку і розітни м'ясо, – в пітьмі льоху я бачу як у Вовка світяться очі. Мені не віриться, але здається я бачу там сльози. – Три лапи не гірше ніж чотири. – Любчику, ну чого ти так завівся? Не може бути, щоб той дідусь був таким жорстоким. Потримає нас трохи, полякає і домовимося, сьогодні свято до дня

Душа Вже не уперше, Лезо ножа іде по запʼясті, І кров та червона Змиває біль ту страшну, Що у глиб душі заховалась. Від люду рідні та близьких, Бо прагне сама все здолати, Без допомоги та слів. Кожне слово сказати ій складно, Про допомогу просити не вміє вона. Здається мов біла як сніг та душа, Але в середині морок страшний.. *** Думки Мільйон думок у голові Та жодну з них ти не побачиш Вагаюсь кожен день життя То в подумках то у реалі Як колос по-вітру гойдаюсь Без тями майбуття Вкушаю я найвищу мить життя А може ні... Бо хто зна скільки днів ще жить *** Револьвер Пограймо в гру веселу і

СІМЕЙНИЙ КАПІТАЛ Роман Магрук Умань, Україна [email protected] ПЕРША СЕРІЯ ІНТ. БУДИНОК КОРУПЦІОНЕРА – ДЕНЬ Оперативна відеозйомка обшуку. На столах і підлозі розкладені цінності: гривні великого номіналу, валюта, золоті злитки та прикраси, наручні годинники і таке інше. ІНТ. ПРИЙМАЛЬНЯ НОТАРІУСУ – РАНОК На екрані телевізору кадри оперативної зйомки в будинку корупціонера, що видно з підпису до сюжету. Звук вимкнено. За двома робочими столами, заставленими документами, за моніторами сидять дві дівчини років двадцяти. ПЕРША ДІВЧИНА позіхає не прикриваючи рота, дивиться на телевізор. ДРУГА

ГОВОРИТИ Роман Магрук Умань, Україна [email protected] ІНТ. БУДИНОК – СПАЛЬНЯ - РАНОК Тьмяна в ранішніх сутінках кімната родини середнього достатку. На ліжку кохаються двоє - ІРА (39) та ЛЬОША (41) Кислинські. ІРА Льошка, презерватив. Чоловік, продовжуючи кохати жінку, відкриває ящик тумби, бере там щось, розкриває зубами упаковку. ІРА Давай, швидше, я вже майже. Іра тут же стогне від фінального задоволення. За нею одразу ж і Льоша. ІРА (безсило) Разом. Цілуються. Льоша тримає в руці «резинку». Іра помічає її. ІРА Презерватив, Льоша! Знову, постіль мокра! (мацає під ковдрою) Ну,

У державнім палаці дітей та юнацтва страшні та містичні завжди кояться речі. Та гримаси директора, його лукавства ховають від нас те, що буває надвечір. Заплющують очі прокурори та влада, закривають вуха журналісти з телебачення. Ніхто не хоче з установою давати раду, бо люди не вважають, що це має значення. Та не спішімо й ми пропускати повз вуха темні історії, легенди у палаці загадковім. Діти, що втекли, знають, яка там розруха, хоч і не кожен розповість усе по новій. Одні кажуть, що усе там просто чудово. Їх залякали батьки, прокурори, театру актори, дорослі забрали у них найцінніше - їх

З НАМИ ЦЬОГО ЛІТА Роман Магрук Умань, Україна [email protected] НАТ. ПОЛЬОВА ДОРОГА – ДЕНЬ Дорогою, здіймаючи пиловий шлейф, мчать старенькі „Жигулі”, за кермом яких сидить хлопець – Діма, на прізвисько КАЗАН (20). З авто голосно лунає танцювальна музика. ІНТ. АВТО КАЗАНА – ДЕНЬ Казан, відкинувшись у кріслі, випростав в сторони обидві руки. Некерована автівка, долаючи на швидкості погану дорогу, підстрибує на горбах й «ловить» ями. Поряд з кермом сильно гойдається плетений макраме мотузок з двома міні-компактдисками, що висить на салонному дзеркалі . Казан залишає забавку й береться за