Я вдома, - жінка зачинивши за собою двері і кинувши ключі на тумбі в коридорі, промовила в простір порожнього передпокою свого будинку. Автоматично увімкнулося освітлення в передпокої та на кухні, почувся звук вмикання електричного чайника та мікрохвильовки. Дякую Антуан, любий ти неперевершений - посміхаючись, вголос промовила жінка кудись у простір квартири. Дякую, пані Ірен, ласкаво прошу додому. Відгукнувся приємний чоловічий баритон, - звук линув з динаміків, що були встановлені по всьому дому. Як пройшов твій день!? - знову запитав той самий голос, що носив ім'я Антуан. О, це так

Кожне дитя відчуває нестерпний цей біль, стискаючи в долоньках своїх маленьких улюблену ляльку, чуючи звідусіль, як вороги щодня руйнують нашу неньку. Кожен дорослий, що вже просяк журбою, бо не знає, як там вдома, як поживають батьки. Відібрала війна в нас однією зимою спогади, рідних, коханих і їх домівки. Кожна тваринка не знаючи мови все ж розуміє хто ворог, хто друг. Брати наші менші в жорстоких умовах також гинуть від голоду, зброї й недуг. Кожна рослина, яку в землю втоптали кляті солдати, москалі, вороги. Ще вчора у полі широкім квітки розцвітали, а сьогодні вкривають голі землі

Я підійшов до афіші та прочитав: «Лише один вечір в Новому Йорку проїздом зі Станіславова до Сан-Франциско рок-опера «Роман 2.0»». Я купив квиток, зайшов до залу, знайшов вільне місце у п’ятому ряді, гарно вмостився, розгорнув програмку та прочитав: «У головних ролях: Автор - чоловік середніх років. Редактор - професор в пенсне. Кіт - жирний кіт» Завіса відкрилася та оголила сцену. В куті палав камін, у центрі в кріслі-гойдалці сидів професор; він читав рукопис, палив люльку, гладив кота та одночасно говорив з кимось по телефону у режимі гучного зв’язку. Професор: «..І розумієш, роман має

Мої кістки пропахли тобою, мій хребет замінив твій сталевий дух, але ти зник і вирішив, весінньою порою піти назавжди, думав не знайду. Ти - немов сонце, ранкова роса, що її бережно розсипає ніч, не тривожачи сну. Та я навіть не місяць, не зоря, лиш подоба безтілесна. зів'яла квітка, нерозпущений бутон. Чому ти можеш дарувати світу чарівний щирий ніжний погляд свій щодня? Чом свій ховаю я під маскою, тримаю міцно щоб не здуло вітром? Все моє існування - то вічна брехня. Покажи мені світло, спів ранкових пташок. Я хочу знати, чим живеш ти, дихаєш, чому радієш. Розділи зі мною горстку сліз

я ховаю сльози під маскою, не дивись на мене, будь ласка. черговий спектакль у нашій вітальні. нема потреби у зізнанні. і так ти знаєш. ти знаєш. знаєш все. ти чуєш тихії ридання, ти бачиш крові краплі в ванній. але вистава має продовжуватися. мій виступ йтиме до кінця. не зніму маски я з лиця. ні алкоголь, ні цигарки, ні пігулки, ні сиропи не врятують хвору душу актора одного театру. ти прагнеш допомогти йому, але вже дуже пізно. де був раніше ти? чому? померла білосніжка вже. ніякий поцілунок принца не поверне биття в її серце.

Вона знов закривала очі, молилася про основне, Хоча всі їй в істериці говорили, що це не те. Вона лише видихала і рахувала до ста. П'ятдесят три... Шістдесят п'ять... Сто. Не моя вина. І коли її дихання стало спокійніше усяких мантр, Вона збирала з чортових оплесків свій гонорар, Поверталась додому, приймала гарячу ванну й холодний душ, А потім до червоних очей стирала з повік стійку туш.

Дивлюся я у твої бездонні очі, хочу зустріти й погляд твій, але ти мариш про липневі ночі, ти уникаєш дотик моїх вій. Немов примара по світу блукаю, прагну пов'язати нитки долі. Крізь вічність крижану тебе гукаю, ти - єдині ліки проти мого болю. Та я лиш тінь, химерна постать. Ти не можеш відчути тепло моїх вуст. схоже, провели ми разом часу вдосталь. Час мені вирушати в небуття, я вже не повернусь. Чому очі твої глибокі, мов безодня, дивляться в порожнечу світів. Остання ніч разом наша сьогодні, але ти поглядом мене нагородити не схотів.

Хотів би я довіритись тобі, віддати душу, тіло й серце. Немає сенсу в моїй клятьбі, не буду вірним я до смерті. Я можу дивитись з тобою на зорі, кричати у полі до неба пісень, проте в темряві, глуші неозорій ти ніколи не знайдеш сонце і день. Тисячі "я люблю" не скажу я довіку. Можу лиш цілувати долоні міцні. Спи спокійно, не розплющуй повіки. Я врятую, коханий, хоча б уві сні.

Чому такий похмурий ти? Чому ховаєшся від мене? Я хочу зрозуміти твою душу. Відкрийся мені хоч раз. Я не вдарю, не скривджу. Клянуся своїм сонцем, яке вже закриває місяць. Дарую тобі своє проміння, останню надію і любов. Я помру раніше, ніж побачу твою щиру, широку усмішку. Живи заради мене, молю. Я мрію дивитися на тебе з найвищих хмар на небесах. Не страждай, не плач, молю. Хоча ні... пролий за мною одну, одну скупу сльозу, яка зцілить, заспокоїть мого німого привида.

Скільки буду ще тікати від своїх думок в світ, який ними ж і створений. Скільки ще в щоденнику білих сторінок стануть чорнилами спотворені. Немає порятунку в королівстві мрій. Лиш повно жаху, страху й марних надій. Поглянь навколо, всі тут в масках, ховають безодні сліз в очах своїх. Признайся вже в тяжких поразках, врятуй від незнання людей своїх. Правди нема в рожевому театрі мрій. Лиш марні сповідання, марні зізнання, марне кохання. Усе тут дарма. Всього лиш рожева вистава.

Моя душа прогнила до дна, тіло розрубало до кісток. Була в мене ціль лиш одна, а отримав у відповідь вирок. Обіцяв я, благав довіряти словам, що вустами своїми кривавими, я казав, ледве вірячи у них сам. Схибив, так. То було правдою. Що маю робити я тепер? Куди мені податись? Чому не я тоді помер? Веліть вже і мені ви здатись...

Мої сталеві принципи вбиває тяжка втома. Лишусь сьогодні вдома, немає сил кричати. Роби зі мною будь-що. Жорстокі покарання. З тобою до світання залишимось одні. Я витримаю все. Твій болісний удар. Таких як я нездар не має існувати. Душа вже мертва, немає в серці болю. Даю тобі я волю у каторгах тілесних. Якщо помру сьогодні, то лиш від рук твоїх.