Я не зможу.
Цей вовчара крутий, завжди такий був і якби ситуація була трішки іншою, то він би просто роздер мене. Зараз ми всі тут в однакових умовах, жертви своєї жадібності, хтивості та наївності, але він не хоче миритися, тому гарчить сам до себе:
– Просто відгризи її. Зламай кістку і розітни м'ясо, – в пітьмі льоху я бачу як у Вовка світяться очі. Мені не віриться, але здається я бачу там сльози. – Три лапи не гірше ніж чотири.
– Любчику, ну чого ти так завівся? Не може бути, щоб той дідусь був таким жорстоким. Потримає нас трохи, полякає і домовимося, сьогодні свято до дня народження їхнього бога, – голос Лисиці звучить впевнено, але я бачив як її трясло.
Не тільки мені страшно, найспокійнішим виглядає Ведмідь, здається він прокидається лише коли заходить Дід. Він приносить тільки воду, каже: «ми тут ненадовго» і беззубо сміється. Вчора прийшов, сів на сходах, поставивши біля себе свічку, напевно, щоб ми краще бачили, як він гострить свого ножа. Скрегіт металу об камінь викликав біль у вухах, я ніби відчував його на хутрі.
Ведмідь його й запитав:
– Діду, навіщо ти ножа гостриш?
— Щоб з тебе шкуру знять та зробить з тієї шкури бабі й собі кожуха.
– Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу, – останні слова, що я від нього почув, далі він просто спав і тихцем бурчав, що хоче меду.
У відповідь Дід сміявся, його кошлаті брови звивалися і смикалися ніби їх хтось смикав за нитки.
– Меду він принесе. Думаєш Дід з розуму зійшов, буде з тваринами домовляться?
Того ж вечора, Вовк почав облизувати і покусувати лапу за яку був прикутий. Казав, що його родичі десь не в нашому лісі, постійно так роблять і він зможе. А мені що робити? Приготуватися до нового життя як шапки та рукавичок? І за що мені це все? Сльози здушили мою горлянку, життя не здавалося мені легким і приємним, доводилося бути в постійному русі, в пошуках харчів чи втікати від хижаків, але це все здавалося не правильним.
– Довбаний Бичок, – пробелькотів крізь соплі я.
– А ти на, що повівся? Хотів трохи смоли, щоб зліпити собі зайчиху з моху? – в цієї рудої хвойди завжди знайдуться слова підтримки. Вона частково права і я собою не пишаюся. Моя природа постійно штовхає мене на розмноження і деколи ці поштовхи доводиться задовольняти навіть коли поруч немає жодної самки. Як я вже казав, не так багато радості в житті випадає дрібному жителю лісу, а той молоденький Бичок здався зовсім не проти розважитися. Тепер я розумію, що просто хотів використати бездумну істоту, а використають натомість мене.
В якийсь момент я почув виск і гарчання. Гострими іклами Вовк вп'явся у свою прикуту лапу, а сусідня ніби ожила і вона мала інші плани, адже почала гамселити його по голові. Я мало не зомлів, хоч і погано бачив, що відбувається, але уява малювала досить яскраву картинку. Лисиця та Ведмідь затихли, німо спостерігаючи за своїм братом по нещастю, думаю, єдине що їх цікавило то як швидко він здасться, щоб потім собі спокійно чекати кінця без думки, що можна було щось зробити аби отримати свободу, хай навіть без однієї лапи.
Я почув хрускіт, Вовк завив трішки голосніше і жалісніше. На підлогу гупнулося залізне кільце. Я чув як важко він дихає, з якою знемогою йому даються кроки, балансуючи на трьох кінцівках. Вовк шкандибав до виходу, я сидів найближче до сходів. Коли він наблизився, то я вже бачив його силует, він мені здавався гігантом, надістотою, борцем за вищі ідеали.
Його кроки все сповільнювалися і коли він все ж підійняв лапу на першу сходинку то колихнувся і впав. Тоді я відчув запах крові, поту та сечі.
– Я зміг, – прохрипів він крізь стиснуті зуби та облизав носа.
– Тільки т-ти зміг би вибратися, – затинаючись я хотів, якось його підтримати, свого природного ворога.
– Не здавайся, – його слова звучали все тихіше, – візьми мої зуби.
Більше він нічого не сказав, Вовк стік кров'ю, відійшов на своїх умовах. А що чекає мене?
Мої лапи тремтіли, я відчув як тоненька цівка потекла по задній лапці, але я розімкнув хижі щелепи, накинув кільце свого ланцюга на ікла і виламав найбільші та найгостріші.
– Він тебе приріже, – прошипіла руда падлюка.
– Я помру хижаком, – голос мій тріснув, язик висох як дрібний потічок спекотного літа.
Мені вдалося відірвати смужку дерева від дошки на сходах, за допомогою вовчих вусів я прикріпив ікла, створивши щось на зразок зброї. Погляди інших в‘язнів прикипіли до мого заняття, але увагу відвернули крики назовні:
— Які в сраку вулики та гуси? Ти зовсім з розуму зійшла, старе ти курвисько?
— Ти ж нічого сам не можеш, то хоч звірі нам принесуть щось! Хоч раз в житті мене послухай, впертий як осел!
— Йди займися чимось на кухні! Хоч посуд помий після вечері і прибери, може з церкви прийдуть колядувати, — гаркнув Дід і схоже сварка затихла.
Я приховав свою зброю і зайняв вичікувальну позицію. Двері льоху заскрипіли завісами і почулися кроки. Дід ступав повільно, в руках він тримав якийсь фрукт кольору гарбуза.
— Знаєте що це? — він вказав на те, що приніс, Вовкову тушу він ніби не помічав.
— Золоте яйце? — кокетно запитала Лисиця.
— Хех, та яке там. Мандарин! Сьогодні придбав на ринку. Простому майданщику на такі розкоші не заробити, але я тепер винахідник. Моя клейка смола багатьом знадобитися на господарстві, ви вже на своїй шкурі випробували її силу.
— То ти тепер розбагатієш і не будеш опускатися до вбивства невинних лісових жителів? — запитала Лисиця.
— Ще скажи, що я буряк вбиваю коли з землі витягую. Я маю жити, а ви і так дохнете в лісі, во… сам себе загриз. Гусей би він привів, стара маразматика. Тьху.
Дід плюнув на тіло Вовка, відколупав брудними пальцями шматок мандарини і вкинув до беззубого рота. Він облизався розглядаючи свою руду заручницю, відколупав ще шматок і простягнув його Лисиці.
— Хочеш?
Лисиця проковтнула її, облизавши палець старого. Той видавив з себе якийсь скрегіт, наче сміх, гидкий як розчавлена жаба.
— А ти гаряча штучка. Може з тебе і буде якась користь крім пухнатого комірця.
Дід рушив в бік Лисиці, обернув до себе задом, спустив штани і задер її хвоста. Я відчував огиду, але не міг відвернутися, не знаю чи це моя хтива природа брала верх над характером чи просто шок. Мені хотілося думати, що я просто вичікую слушного моменту аби завдати удару.
Старий якийсь час вовтузився і зрештою задоволено рикнув, а Лисиця видала короткий зойк. Дід знущався з бідної тваринки, але схоже йому було замало тілесної втіхи і все повторював:
— Не добре? Брудні вовки тебе краще дерли? А як тобі таке?
Він почав душити Лисицю, вона намагалася вирватися, якось вкусити свого кривдника, але в нього була вигідніша позиція. Він все давав пальцями на шию та коливав стегнами. З останнім хрипом Лисиці старий застогнав і відкинув свою жертву.
— Брудна тварина.
Він почав натягати штани, обернувся спиною до мене, розглядаючи Ведмедя ніби намагався зрозуміти, що з ним робити. Моє горло здушили сльози, від відчуття безсилля і несправедливості. Так, ми живемо одним днем, не будуємо гарних будинків з малюнками на стінах, не навчаємо дітей грамоти, але хіба заслуговуємо на таку жорстокість? Я більше не хотів бути жертвою.
Я заричав як дика рись, здійняв над головою свою зброю і зі всією люттю встромив вовчі ікла Дідові в гомілку, відчуваючи як вони входять в живу плоть. З несподіванки Дід мало не підскочив, завив від болю та потягнувся до ноги, щоб висмикнути те, що там було.
— Ах ти ж зараза, я тобі покажу…
В його руці з‘явився ніж. Здається це кінець. І тут я почув брязкіт металу. Схоже вся ця жорстокість, ґвалт і смерть розбудили сплячу силу і нестримну жагу до нищення. Ведмідь звівся на ноги, вирвав ланцюг зі стіни та кинувся на Діда. Я затулив мордочку лапами, відчуваючи хутром вібрацію боротьби. Рик, звуки від шматування одягу та шкіри, бризки гарячої крові змішалися в моїй свідомості. Схоже ніхто не вийде живим з цього льоху, зараз Ведмідь покінчить зі своїм кривдником і продовжить свою криваву ходу лісом. Але звуки втихли, лиш важке ведмеже сопіння заповнило повітря.
Я відкрив очі і побачив величну купу м’язів на підлозі. Велетень відходив в останню путь, Дідовий ніж все ж зміг забрати одне з наших життів, і якщо пощастить, то сьогодні він скуштує ще крові. Ручка ножа ледь поміщається в моїй лапі, він липкий і гострий як бритва.
Ключі від кайданків знайшлися в кишені. Навряд чи мені вдасться заскочити Бабу зненацька, але я вже не хочу лише свободи, мені потрібна розплата.
На вулиці вже сутеніло, але після кількох днів в темному холодному льосі мені здавалося, що сонце світить яскравіше, ніж в найтепліший день літа. Я побачив звичайну людську хатину, в такій можна спокійно жити та не боятися дощу, морозу та гострих зубів. Але цим шкіряним мішками завжди мало.
Двері відчинилися, звідти вийшла стара жінка в руках несучи відро, вона бурмотіла собі під ніс, напевно продовжувала сварку зі своїм чоловіком. Задні лапи напружилися самі по собі, все моє єство приготувалося до втечі, але не мій розум. Зусиллям волі я встояв, стиснув руків'я і приготувався до бійки. Очі старої зупинилися на мені, здалося її розум не одразу зрозумів, що вона побачила.
Від її крику мені заклало вуха, вона впустила відро і чкурнула в ліс. Цього я не сподівався, думав вона захоче мене вбити, але схоже я переоцінив цю людську самицю, що краще не випробовувати свої сили в бійці. Я б легко наздогнав стару, вона все падала, залишаючи за собою вимнутий сніг, але я буду милосердним і заберу лише їхню потвору.
Від тепла в людській хаті я згадав наскільки втоплений, важкі повіки посунули на очі. Уважно розглядаючи кожен куточок, я шукав його, але не знайшов. Мало не накинувся на ще одне створіння з соломи, здається вони називають його Дідух, символ урожаю, добробуту та багатства. Потім я побачив її. Вона стояла на столі і спочатку я відчув жах, зачудувався, як легко люди приборкують сили природи.
Вогник ніби смикався від нетерплячки розростися та спалити все навколо. Я взяв свічку і пішов в клуню. І тоді почув:
– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений. Ги-ги. Зайчик прийшов.
Не знаю до кого я відчув більшу відразу, до цього безмозкого створіння, до його жорстоких творців, чи до себе, не здатного контролювати свої бажання. Мені не хотілося говорити. Це місце потребувало очищення. Солома зайнялася добре, язики полум'я кидалися наче дикі бджоли на все довкола. Бичок заричав і в його голосі я відчув біль живої істоти, але це вже не мало значення. Хата стояла далеко від клуні, тому я підпалив і її. Надіюсь вогонь добереться до підвалу і очистить тіла Лисиці, Ведмедя та Вовка. Ліс втратив достойних звірів, в тому числі зайчика. Я вже не той, що був і Дідовий ніж буде мені нагадувати про це. Сьогодні я народився, славіть мене.
